Сторінка
1

Творчий шлях людини. Р. Роллан (1866 — 1944)

Ромен Роллан народився в Кламені (Бургундія) в сім'ї нотаріуса. У зви­чайній школі вивчав історію і теорію всесвітньої культури. Як фахівець з історії музики захистив у Сорбонні дисертацію "Джерела сучасного театру: історія опери в Європі до Люллі та Скарлатті". Створив оригінальні нау­ково-художні дослідження "Музиканти минулого" (1908), "Музиканти су­часності" (1908), "Газель" (1910), "Життя Бетховена" (1903), епопею "Жан-Крістоф" (1904 — 1912), цикли "Трагедія віри" (1897 — 1899, 1913), "Драми революції" (1892 — 1902, 1909) та ін. У цих творах виражено пан­теїстичну концепцію світу, природи і відповідні емоційні настрої та спала­хи. Саме вони становлять душу Всесвіту, що виражається у творчих при­страстях. Останні для Роллана важать більше, ніж ідеї.

На початку століття Роллан створює три біографії — Бетховена, Микельанджело і Льва Толстого, об'єднані у збірці "Героїчні життя". Ав­тор оспівує втілення високого життєвого ідеалу, поетику боротьби за вічні моральні цінності.

Найбільш повно тема героїчного індивідуалізму виражена в 10-томному романі "Жан-Крістоф". Тут впізнається особистість Бетховена, перенесена в інше суспільство. Те, що Крістоф музикант, дає можливість Роллану пока­зати вищий рівень духовності. Адже музика — найповніший вияв емоційної стихії, в ній міститься найглибша сутність світу. Крістоф найбільше вира­жає величну "феноменологію духу" творчої особи — від її народження до самої смерті. У романі постають визначні фігури — Гете, Баха, Бетховена. "Жан-Крістоф" пройнятий пафосом боротьби індивідуальності зі світом — через ідею романтичного буття, втечу у суб'єктивне. Цей роман вартий ок­ремого дослідження саме як психологічний механізм феноменології духу.

Вплив учення А.Бергсона на Роллана виявився і у філософській кон­цепції твору, і в його художніх образах. Структура роману немовби вира­жає потаємні сили душі. Тут панують психологізована абстракція, повне звільнення від фатальних моментів, речового світу, який має підпорядковану роль. Стиль Роллана — справжнє торжество патетичності.

З величезної спадщини Роллана слід виділити одну його працю, в якій осягнено єство людини, найбільше — її психічне єство. Йдеться про "Життя Мікельанджело".

У цьому творі найглибшим чином виражено суть людського існування, яке має спиратися на існування іншого, щоб стверджуватись у житті. Але інший становить загрозу, її не тільки слід уникати, а й ліквідувати самого іншого. Але приходить усвідомлення, що інший є моєю екзистенціальною опорою, тому, вбиваючи його, я знищую коріння мого існування, коріння мого буття. У цій субстанціальній подвійності (інший як опора мого буття, інший як смертельна загроза моєму буттю) криється уся кардинальна сутність людської психології. Все інше є третьорядне. Ця суперечність вво­дить людину в безмірні страждання, розкриття смислу яких — пряме зав­дання психології. Але, мабуть, наукове пізнання людини значно відстає від художнього.

Страждання виступає головним предметом ролланівського життєпису Мікельанджело. Він мав рідкісне щастя — бути створеним для боротьби і перемоги, і він переміг. Але митець не хотів перемоги. І в цьому також ве­лич його героїзму.

Слід сказати, що проблема героїчного так чи інакше була предметом ролланівського відтворення великих творчих душ. Але справжній героїзм, пов'язаний із вічною проблемою "Я та Інші", є страждальним. Це має серйозну психологічну опору в бутті, а саме людське буття має смисл у зіставленні героїзму і страждання.

Мікельанджело був жертвою своєї геніальності. Вона жила в ньому як істота, всемогутня і всевладна. Тисяча радощів не варті однієї муки. Оди­нокість генія тут найвиразніша. Він створював навколо себе порожнечу. Він відчував себе одиноким навіть із самим собою, йому важко давався будь-який вибір.

Якось, їдучи верхи, Мікельанджело побачив гору, що підносилася над місцевістю. Його охопило бажання виліпити, витесати її усю, перетворити її в колоса, якого було б видно здаля мореплавцям . І це не примха творця, а бажання злитися зі світом, стикнутися з безконечним, перетворити увесь наявний матеріал у справу рук своїх, пережити абсолютне захоплення буттям.

Творити у світі людської несправедливості, жорстокості, ненависті — тож краще віддатися сну. "Мені дорогий сон. І ще дорожче мені, що я сам із каменю в той час, коли панують ганьба і злочин. Не бачити, не чути для мене велике щастя, а тому не буди мене, ох! Говори тихіше!" Поневолена Флоренція відповідає на його стогін. Пограбування Риму, падіння Флоренції були жахливими. Виникає думка про самогубство. "Якщо самогубство вза­галі дозволено, так це тому, хто, сповнений віри, живе бридким жалюгідним рабом".

Тут постає суперечність у феноменології становлення духу. Безмірний потяг до творчості — і думка покінчити з життям. І все це в одній людині, що має жадобу дійти до повного феноменологічного завер­шення. Моральне падіння світу — це не лише поштовх для здійснення буттєвого експерименту. Через ідею небуття ми пізнаємо смисл визначення світу і наше завдання в ньому.

Потяг до небуття дуже важливий в житті й творчості Мікельанджело. Нескінченні хвороби майстра складають підтекст його настрою. Папа Кли­мент забороняє Мікельанджело під страхом відлучення від церкви працюва­ти над іншими творами, крім гробниць Юлія II та Медічі, щоб зберегти здоров'я творця. Таким було екзистенціальне тло Мікельанджело, його безмірних творчих досягнень. Александр Медічі ненавидів Мікельанджело, і той змушений був покинути назавжди Флоренцію. В 1534 році він повер­тається до Рима і там перебуває до самої смерті.