Сторінка
1

Теорія когнітивного дисонансу. Л. Фестінгер

Теорія копії гіпіного дисонансу є однією з послідовних теорій про зміну позицій, яка стверджує, що особистість поводиться таким чином, який дає змогу максимізувати внутрішню послідовність її когнітивної сис­теми, і що групи також намагаються максимізувати внутрішню послідовність відносин. Крім теорії когнітивного дисонансу Л.Фестінгера (1957), існує також теорія балансу Гайдера (1946), а також відповідні теорії Осгуда і Таннєнбаума (1955). Проте теорія когнітивного дисонансу як ок­реме спрямування була найбільш впливовою протягом десятиліть. Один із найпривабливіших аспектів цієї теорії полягає в тоїиу, що вона пропонує протилежні — інтуїтивні гіпотези, які часто підтверджувалися.

Зерно теорії сприймається просто: два когнітивних елементи (думки, спрямування, вірування), так би мовити, перебувають у дисонаисному відношенні, якщо одна із сторін випливає послідовно за іншою. Оскільки дисонанс є психологічно некомфортним, його існування мотивуватиме осо­бистість редукувати його і досягти гармонії (консонансу). Далі, якщо дисо­нанс існує, особистість буде активно уникати ситуацій та інформацій, які здатні породжувати дисонанс.

Теорія когнітивного дисонансу піддавалася критиці за неясність, незро­зумілість, невизначеність термінології тощо. Справді, цю теорію доцільніше розглядати більш як проблематичну, ніж стверджувальну. Методологія ек­спериментів для доказу теорії також критикувалася за штучність, мож­ливість різночитання та сумнівну зовнішню валідність, ігнорування індивідуальних особливостей.

У своїй основній праці — "Теорія когнітивного дисонансу" — Фестінгер формулює її вихідні положення таким чином: основна ідея теорії полягає в тому, що людський організм прагне встановити внутрішню гармонію, послідовність, узгодженість між своїми думками, здібностями, знаннями й цінностями. Тобто живий організм має потяг, спрямований на узгодженість усередині пізнавальної діяльності. Щоб досконало оперувати цим поняттям ("узгодженість"), Фестінгер тлумачить пізнавальну діяльність як таку, що розкладається на елементи, або, зрештою, як сукупність таких елементів.

Фестінгер далі пропонує теоретичні твердження, які стосуються відношень між цими пізнавальними елементами:

пара елементів може існувати у відношеннях, що не стосуються або сто­суються справи; у відношеннях узгодженості або неузгодженості;

два пізнаваних елементи перебувають у стані ізольованості (іррелевантності), якщо вони не мають ніякого стосунку один до одного;

два пізнаваних елементи перебувають у дисонантних відношеннях, якщо спостерігається дисонанс щодо кожного з них окремо, адже кожний елемент (як доповнення) випливає, походить з іншого;

два пізнаваних елементи перебувають у консонантних відношеннях, як­що один елемент випливає з іншого.

Виходячи з цих попередніх дефініцій, Фестінгер встановлює такі форми когнітивного дисонансу.

1. Дисонанс майже завжди постає після рішення, яке було прийнято між двома або більше альтернативами. Адже рішення є не ліквідацією про­тилежності, а її відсуненням убік, є концентрацією уваги на одному боці альтернативи. Мова йде лише про психічну затримку небажаного боку аль­тернативи, але "в собі" вона продовжує існувати. Таке витіснення в несвідоме виявляє процес, який став предметом головної уваги психо­аналізу. Когнітивні елементи, які відповідають позитивній характеристиці відкинутої альтернативи, і ті, які відповідають негативній характеристиці обраної альтернативи, є дисонантними зі знанням дії, яку було здійснено. Ті негативні елементи, які відповідають позитивній характеристиці обраної альтернативи і негативній характеристиці відкинутої альтернативи, є кон­сонантними у відношенні когнітивних елементів, що відповідають дії, яку було визнано.

2. Дисонанс майже завжди постає після здійсненої спроби, при запропонуванні нагороди або страхітливої кари внаслідок здійснюваного типу (характеру) поведінки, який відрізняється від тієї чи іншої вихідної думки. Якщо таку поведінку було успішно здійснено, окрема думка особистості дисонантногоїї знанням стосовно її поведінки; при цьому її знання про отрима­ну нагороду або щодо уникнення кари консонантне з її знанням відносно її поведінки. Якщо поведінка не була успішною, виникає дисонанс.

3. Цілеспрямоване або випадкове звертання до нової інформації може створити когнітивні елементи, які будуть дисонантними з існуючим пізнанням.

4. Відкрите вираження незгоди в групі приводить до появи когнітивного дисонансу серед членів групи.

Ця теорія, мабуть, спочатку захоплює своєю невимушеною простотою, майже трюїзмами, але згодом до неї звертаються як до такої, що містить в собі справжні науково-філософські узагальнення. Історик психології М.Гант зауважує з цього приводу, що це була, без сумніву, найбільш впли­вова теорія в соціальній психології від кінця 50-х років до початку 70-х. Поступово вона втратила свої позиції, і сьогодні є лише сприйнятим знан­ням, але не ділянкою активних наукових досліджень.

Теорія когнітивного дисонансу стверджує, що особистість відчуває на­пруженість і дискомфорт, коли має мінливі, непослідовні ідеї (наприклад: ''такий-то є базікало, нудна людина, але я потребую його як друга і спільника") і прагне знайти шляхи зменшити цей дисонанс ("такий-то не є таким поганим, як вам про нього відомо" або "насправді він мені не потрібен, я можу отримати щось і без нього" тощо).

У 1930 році К.Левін впритул підійшов до цього предмета, коли досліджував, як схильності особистості можуть бути змінені її членством у групі, яка досягає рішення, і як така людина може дотримуватися такого рішення, ігноруючи пізнішу інформацію, що конфліктує з цим. Учень Левіна Фестінгер провів цю лінію дослідження далі, розвинувши свою теорію когнітивного дисонансу.