Сторінка
3

Теорія когнітивного дисонансу. Л. Фестінгер

Наведемо ще один випадок "природного експерименту", який ілюструє людські тенденції регулювати когнітивний дисонанс за допомогою раціоналізму

Після землетрусу в Каліфорнії в 1983 році, що охопив місто Санта-Крус, у відповідності з новим законом Каліфорнії уповноважений Стівенс був за­прошений, щоб оцінити, як постраждали тамтешні будинки. Він визначив 175 будівель, які мали дуже сильні пошкодження. Міська рада, охоплена жа­хом з приводу такого обсягу, приховала цю інформацію. Стівенс був назва­ний панікером, а його доповідь про загрозу місту відхилили. Також не було здійснено жодних заходів. А невдовзі землетрус силою в сім балів знову зробив поштовх у районі Санта-Крус. Три сотні будинків було зруйновано і тисячу серйозно пошкоджено, п'ять чоловік загинуло, а дві тисячі поранено.

Через свою пояснювальну силу теорія когнітивного дисонансу пережила всі напади. І тільки один критичний закид не вдалося легко заперечити. Хоч дослідники завжди запрошували добровольців, щоб робити речі, які не так просто робити, але вони без їхньої згоди пропонували їм морально на­пружені експерименти, котрі могли завдавати шкоди їхній самоповазі. Що­правда, після експерименту дослідники пояснювали їм, що омана була не­обхідною — заради наукової мети. Але неетичний засіб від цього не ставав етичним. Подібні проблеми не були притаманними лише дослідженням ди­сонансу; вони існували і в іншого роду соціально-психологічних дослідженнях.

Знаменитим у цьому сенсі є експеримент, проведений у 1971 році Ф.Зімбардо та трьома його колегами зі Стенфордського університету. Аби вивчати соціальну психологію в тюремних умовах, вони запросили добровольців-студентів останнього курсу, які мали розігрувати ролі охоронців або засуджених. Усі добровольці були опитані за допомогою особистісних тестів, після чого 10 були визначені як ув'язнені, а 11 як охоронці за умови двотиж­невого експерименту.

"Злочинці" були "арештовані" поліцією одного спокійного ранку та за­проторені до в'язниці, де їх роздягай, обшукали і влягли уніформу. Охоронці мали палиці, наручники, свистки та ключі від камер; їхньою турботою було дотримання "права й порядку". Для в'язнів існували певні правила: воші ма­ли мовчати, їсти й відпочивати лише у певний час, звертатися один до одно­го за номером, а до охоронців — "містер офіцер" тощо. Порушення правил каралося.

Відносини між охороною та ув'язненими скоро набули “класичного" ха­рактеру: охоронці почали вважати ув'язнених істотами нижчого рангу, до того ж небезпечними, ув'язнені ж бачили в охоронцях хуліганів і садистів. Один із охоронців зауважував: "Я був здивований самим собою . Я називав їх іншим іменням, примушував чистити туалети голими руками. Я розцінював їх як худобу і мав стежити за ними на випадок, якщо вони заба­жали б щось учинити". Через кілька днів ув'язнені влаштували справжні: повстання. Вони забарикадувалися всередині своїх камер, приставивши ліжка до дверей. Охорона поливала їх водою з протипожежних шлангів. Після цього ліжка взагалі були винесені з камер. Охорона встановила додат­кове правило: "вигулювати" ув'язнених лише вночі. Чимдалі більше пригнічувані, в'язні проникалися нав'язливою ідеєю глобальної несправед­ливості. Дехто з них уже на п'ятий день експерименту вимагав звільнення.

Швидкий розвиток садизму серед охоронців був помічений ними самими. Один із охоронців, який до експерименту вважав себе пацифістом, неагресивним тощо, на п'ятий день занотував у своєму щоденнику: "Я вибрав його (ув'язненого) для соціальної образи, тому що я просто не любив його . Новий ув'язнений відмовився їсти свої сосиски . Я вирішив прискорити його годування, але він не хотів їсти. Я розмазав їжу на його обличчі. Я не міг повірити, що це зробив я. Я ненавидів себе за скоєне, але я ненавидів його більше, ніж ще до їжі".

Зімбардо, який не очікував такої стрімкої трансформації в кожній групі добровольців, пізніше писав у звіті: "Те, що найбільш дивує в експерименті в удаваній тюрмі, є легкість, з якою виникає садистична поведінка у зовсім нормальних молодих людей та емоціональна патологічність серед тих, хто ретельно був підібраний за ознакою емоційної стабільності ."

На шостий день дослідники неочікувано закінчили експеримент — на благо всіх, хто брав у ньому участь. Зрозуміло, в очах багатьох моралістів, він був украй неетичний. Більше того, він викликав у здорових та освічених молодих людей тривалі фізичні та емоційні стреси. Через це тюремний ек­сперимент уже ніколи не був повторений.

Один із героїв Шекспіра зауважив: "Увесь світ — театр, в якому всі ми — актори". Мова йде про те, що межа між грою і реальніш життям дуже відносна, вони мають взаємний перехід, і це можна назвати феномено­логічною грою. Курйозність цього феномена полягає в тому, що життя вис­тупає як гра, а гра — справжнім життям.

Проте феноменологічне тлумачення має бути розшифроване за допомо­гою тлумачення субстанціального. Це означає, що феноменологічне є лише завісою, за якою приховується справжня природа психічного. А гра дає можливість розкрити це субстанціальне, коли вона безпосередньо перехо­дить у план дії. Людині треба тільки допомогти скинути природну маску, натурально виявити споконвічну людську природу.

Таким чином, психологія XX століття на стародавнє запитання, чи є лю­дина доброю або злою, відповідає (незважаючи на діалектичну супере­чність у самій психіці), що людина за своєю природою є злою. В попередні епохи такі висновки робилися на основі спекулятивного розгляду природи людини. XX століття робить це предметом соціального експериментального дослідження. Аби його результати були більш переконливими, цей експери­мент проводять як природний. А в ньому й має відверто виступити істинна природа людини. Від Фестінгера до Зімбардо — психологія когнітивного дисонансу стверджує хибність людської психіки в самих її глибинах.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.