Сторінка
1

Структурний психоаналіз. "Феноменологія духу" Гегеля у світлі лібідозних потягів. Ж.Лакан (1901—1981)

Дослідники життя і творчості Жака Лакана зазначають його розквітчаний бароковий стиль у працях із психоаналізу та психіатрії. Його вчення було певним відступом від правовірного психоаналізу, що позначи­лося на поділі французьких психоаналітичних товариств у 1953, 1964 і 1980 pp. Лакан виступив як психіатр у французькій клінічній традиції вже у 1920 р. в Парижі, а як психоаналітик у 1930 p., змолоду був членом сюрреалістського та філософського авангардистських гуртів. Він був одним із перших прихильників М.Гайдеггера, перебував під впливом кожпевських лекцій про Гегеля, збагатив психоаналіз філософськими екскурсами і по­етичним підходом до животрепетних проблем людського життя.

Існує тенденція окремо досліджувати можливий (чи реальний) діалог між марксизмом і психоаналізом. Льюїс Альтуссер, провідний французь­кий комуністичний філософ, у 1963 р. запросив Лакана взяти участь у семінарі в Еколь Нормаль, зважаючи на його широку міждисциплінарну активність у науці. Альтуссер опублікував статтю "Фрейд і Лакай", в якій було проголошено, що Маркс і Фрейд створили нові науки, відкрили нові об'єкти знання, обидва визначили нові підходи до соціального життя, пере­буваючи під впливом культурної спадщини свого часу. Фрейд оформив свою теорію на концептуальних засадах біології, механіки і психології. Маркс використовував Регелеві ідеї щодо активності суб'єкта. Альтуссер вважав діяльність Лакана як таку, що базується на марксистській ідеології. Він розглядав Лакана як мислителя, що намагається тлумачити психоаналіз без відношень до єдиної, уніфікованої концепції ''самості", або "ego".

У 1968 р. виник несподіваний інтерес до лаканівського психоаналізу, ко­ли, здавалося, наставало узгодження екзистенціалізму і марксизму, зокрема щодо думки про можливість індивідуального вибору та індивідуальної відповідальності. Але оскільки теорію "Я" екзистенціалізм віднайшов ч працях Декарта, індивідуальність тлумачилась як раціональний фактор, може усвідомлювати мотиваційні засади своєї дії. Це була філософія індивідуальної незалежності та можливості раціонального вибору.

У 60-х роках частина психологів виявляла прихильність до ідеї раження, насолоди й сексуальності. Лаканівська ж теорія розкриває соціальну та лінгвістичну конструкцію самості, а також проблем взаємовідношень індивіда і суспільства. Для Лакана не існує бар'єрів між самістю і суспільством. Людське буття стає соціальним у зв'язку з оволодінням мовою. Остання водночас конституює людину як суб'єкта. Раз із тим твори Лакана, які виражають його позицію щодо мови, мають

стилістичну розхитаність: теорію мови наскрізь пронизують суперечно між теоретичним і поетичним началом. Його асоціативний стиль не переконує, але сильно впливає на читача грою слів, використанням символо-знаків і т.д.

Своєрідним досягненням Лакана є поєднання в його теорії феноменом, та структуралізму. Його ранні праці збігаються з часом формування французької феноменології під впливом Гегеля і Гайдеггера. Структуралізм, дає можливість Лакану говорити про системи інтерпретації.Його феноменологія підкреслює вільну самість суб'єкта, його структуралізм підкреслює мовний детермінізм. Структуралістські засади не заперечують визнав активності суб'єкта. ΗЛакан пов'язаний також і з герменевтичною традицією, згідно з яких соціальні явища визначають поведінку людини. Завдання соціальних вчень полягає не в поясненні (як традиційно це робить психіатрія), а в розумінні. Проте Лакан визнає, що в інтерпретації нерідко нав'язують суб'єктивістські твердження.

Докторські тези Лакана ''Про параноїдні психози та їхні відношення до особистості" цікаві тим, що він писав їх до появи праць Ф. де Соссю присвячених структурній лінгвістиці. Він ще не був психоаналітиком лише наближався до вчення Фрейда і до відмови від фізіологічного і індукціонізму.

Головною темою творів Лакана нерідко визначають його непримиренну антибіологізм, хоч починав він з того, що визначав органічні причини розумових розладів. Згодом факт хвороби постав для нього як наслідок порушень комунікації, яка саме тому має бути інтерпретованою.

Вже як психоаналітик Лакан зробив кілька критичних зауважень що фрейдівської теорії, насамперед її біологічних засад. За Лаканом, та біологія завжди інтерпретована людським суб'єктом через структуру його мови, відтак не слід, зокрема, говорити про "тіло" до позначення його свого. Опис поведінки від рівня біолого-анатомічного до символічного показує, що культура накладає відбиток на анатомічні структури.

Лакан заперечує не тільки поведінкознавство Павлова і Скіпнера, але й американських егопсихологів — Фромма і Горні — зокрема за те, що вони наголошують на пристосуванні індивіда до сощального оточення, що вони "розбавляють водою" і "підсолоджують" фрейдівські ідеї щодо несвідомого та інфантильної сексуальності. Егопсихологія твердить, що самовдоскона­лення можливе без звернення до соціальних факторів.

Твердження Лакана про його трансформацію фрейдівського вчення по­требує поправки. Лакан зберігає основні поняття психоаналізу, але жонглює ними, щоб створити нову систему. Він визнає принцип об'єктивності в дослідженнях психічного, але не об'єктивність природничої науки. Він виявляє зацікавленість математичною логікою і водночас поезією і в своїх працях намагається їх поєднати. Завдяки його теорії мови повернення до Фрейда стає неможливим. Текст не може мати недвозначний, первісний смисл. Аналітики повинні звертатися прямо до несвідомого, а це означає, що вони мають бути терапевтами (практикуючими лікарями) мови несвідомого, яка й породжує поезію, жарти, внутрішні ритми. У слові пе­реживаються причинові ланки розкладу та численні асоціації.