Сторінка
2

Суб'єктивність та її самопізнання на тлі цивілізації: божевілля і сексуальність. Герменевтика суб'єкта. М. Фуко (1926—1984)

Філософія як така шукає переходу від самопізнання до катарсису. Са­мопізнання слугує вступом до філософії, політики і катарсису. Якщо я за­безпечую процвітання інших, воно повертається до мене. Здійснюючи ка­тарсис, душа відкриває те, якою вона є. що знає і чого прагне.

Поняття порятунку Фуко розглядає як перехід від смерті до життя, від зла до добра, від тимчасового до вічного. Релігія виконує функцію спасіння, але й філософія має тут свою ціль у практиці, житті. Завдяки спасінню лю­дина стає недоступною нещастю. Це теми атараксії (спокою) та автаркії (самозадоволення як результат незалежності), що розглядаються Фуко у сенсі отримання винагороди — спасіння. Воно становить безперервну діяльність. Людина рятує себе заради себе і сама виступає засобом порятун­ку, щоб знайти саму себе. Такий підхід до порятунку Фуко називає елліністичним і римським. Це вже не порятунок за допомогою держави, як це було у Платона, а праця над самим собою.

Період від Платона до Декарта Фуко характеризує так: на перший план виходить очевидне в інтуїції, а перетворення самого суб'єкта стає не­обов'язковим. Суб'єкт залишається тим, ким він є, істина відкривається йому в пізнанні, доступ до неї уможливлюється самою структурою суб'єкта.

Розкриваючи ідею перетворення, Фуко головне бачить у тому, що лю­дина звільняється від усього, що робить її залежною. Саме стоїки висунули вчення про перетворення як духовний акт. Пізнання відступає на задній план, а вперед виходять практика, аскеза, вправи. Перетворення — це рух, спрямований до свого "Я", це автосуб'єктивація. Тут має бути адекватне і повне відношення людини до самої себе.

Починаючи з XX століття поняття перетворення знову набуває зна­чущості, зокрема з вибором революційного шляху практики. На зміну владі церкви приходить панування партії. Тоді виникає головне питання: яким чином проголошення істини та управління собою й іншими людьми пов'язуються одне з одним? Для вирішення цього питання Фуко досліджує здійснення продуктивного пізнання — звичаю, характеру. Творення звичаю означає зміну способу життя людини і розглядається Фуко як корисне пізнання. Фізіологія, як її розуміли в стародавньому світі, мала давати принципи, що визначали би поведінку людини, критерій, що визначав би ступінь нашої свободи; це перетворювало людину, сповнену жаху перед природою, у вільну особистість зі спокійною волею.

Таку свободу дії має парезія (грец. відпущення, притулок, захист) як техніка, що застосовується у відношеннях між лікарем і хворим, вчителем та учнем. Знання тепер націлюються на речі, світ, богів, людей для зміни буття суб'єкта. Тоді його "Я" визначається як точка зору, як погляд на світ "згори вниз". Фуко аналізує тут переважно філософські погляди Сенеки Людський розум визнається однієї природи з божественним, що дозволяє людині рухатися від земних вад до Бога. Разом з цим це є проникненням в найглибші таємниці природи, що уможливлює кинути зверху погляд на зем­лю. Сполучаючись з божественним розумом, людина позбавляється своєї мізерності. Тут Фуко розкриває точку зору стоїцизму. Вивчення природи дає інструмент для звільнення "Я". Людина отримує самовладання у світі, вміщуючи себе у сферу абсолютно раціональну — світ божественного про­видіння. Людина визнає ланцюг причин і наслідків як необхідний і ро­зумний. Основою звільнення від цього ланцюга є усвідомлення факту цього звільнення. Так, може, це і є відомий принцип: "Свобода — це пізнана не­обхідність"?

Самопізнання і пізнання природи тісно пов'язані. Це забезпечує са­моспоглядання, відкриває зв'язок людини з сукупністю настановлень та не­обхідних умов, раціональність яких є зрозумілою. "Я" вміщується в цілісність світу. Доброчинна душа спілкується зі Всесвітом, контролює себе у вчинках і думках. Мова йде не тільки про відкриття сутності душі, а й про шлях людини у світі, про дослідження суті речей та їхніх причин. Так здійснюється погляд на світ зверху вниз — духовний рух. Погляд цей стає всеохоплюючим.

В ідеї переображення Фуко вбачає тему повернення суб'єкта до самого себе. Цьому сприяють медицина, управління іншими (політика), управління самим собою, що суперечить християнсько-аскетичній відмові від себе. Ця ідея проходить у людській культурі крізь віки (Моптеиь, Штірнер, Бод-лер, Шопенгауер, Шцше). Опір політичній владі може здійснити лише відношення "Я" до самого себе. Тут виступає етика суб'єкта, що не є тільки предметом юриспруденції.

У цій елліністичній і римській вимозі повернення до себе Фуко бачить початкову форму таких наук про дух, як психологія та "аналіз свідомості". Це стосується й сучасного світу.

Проблема істинності суб'єкта ускладнюється тим, що в реальному житті він виражається в різних формах. Християнство йде від істинності тексту до самопізнання, а далі й до зречення світу. Постає питання відношення аскези й духовності. Функцію аскези Фуко розглядає як вста­новлення зв'язку між суб'єктом та істиною. Аскеза означає знання суб'єкта. Духовне знання передбачає ідею цінностей, зміну способу буття в залеж­ності від знання. Це має визначати вчинки людини, щоб вона була такою, якою має і хоче бути. Проблема самопізнання суб'єкта приводить до його підкорення закону. Проте ні законослухняність, ні самопізнання суб'єкта не тільки не були основоположними, але й зовсім не існували в античній куль­турі.

Постає проблема комунікації між тим. хто має етичні установки, і тим, хто і'х не має і кому їх слід передати. Учень мав мовчати. Це був його людський обов'язок і технічний прийом. Парезія є процедура передання здорового глузду тому, хто має в цьому потребу. Це по суті означає "сказати все" — щиро, вільно, відкрито. Термін "парезія" пов'язується з вибором, з рішенням суб'єкта. У латинській мові це звучить як libertas.

Paresia — свобода того, хто говорить. А цим виражається його бла­городство, а не просто риторика. Парезія постає у поведінці і способі життя. Міркування і вчинки не можуть між собою розходитись. У цьому — цілісність людини і критерій справжнього філософа. Такими були Сократ, Сковорода, Соловйов. "Говорити те, що думаєш, думати те, що говориш, поводити себе так, щоб слова не розходилися з учинками. Цей обов'язок як добровільний акт лежить в основі дії . Глибинну сутність парезії складає тотожність суб'єкта висловлювання і суб'єкта поведінки". Звідси постають різні тлумачення змісту педагогіки і психогогіки.