Сторінка
1

Р. Вотсон: великі постаті, що сприяють поступальному рухові психології

Продовжуючи своєрідну традицію тлумачення наукового поступу через образи видатних осіб, цілий їх шерег розглянув Р.Вотсон у своїй оригінальній праці "Великі психологи. Від Арістотеля до Фрейда" (1963). Не дбаючи особливо про іманентну логіку періодизації, у першій частині своєї книги він висвітлює внесок досократиків, апогей психологічного мислення у стародавній Греції, студії середньовічних теологів та ін. У другій частині представлені життя і творчий доробок визначних "архітекторів" сучасної науки психології.

Вотсон традиційно обминає досягнення психологічної думки у Східному регіоні, навіть не згадуючи всесвітньо відомі імена — У Чененя та ін. Натомість пропонуються до розгляду психологічні здобутки лише Західної Європи та США. Що це: зверхність чи просто необізнаність щодо руху всесвітньої історії психології? Плотіна чомусь зараховано до представників патристики, хоча історичне місце Августина визначається правильно. Вимушена вибірковість будь-якого історика психологічної науки все ж не дає підстав обминати її титанічні постаті та праці, зокрема "Феноменологію духу" Гегеля, "Психологію народів" Вундта та ін. Історик психології, справді, не може підняти увесь "вантаж" вікової психологічної спадщини, проте принципи добору і сам добір мають бути обґрунтованими. Вотсон і сам відчуває певну ніяковість із цього приводу. Так, вибірковість — велика проблема. І, мабуть, лише у значній сукупності історичних праць можна відчути справжню пульсацію поступального руху психологічної думки.

Великі психологи живуть і серед нас. Але побачити їх у сьогоденні не так просто. Як уже було сказано, Вотсон вибрав лише два регіони, зіставляючи психологію Західної Європи та Сполучених Штатів Америки. Континентальна психологія оцінюється ним як більш якісна, більш "суб'єктивна". Суворе позитивістське настановлення в європейській психології автор відкидає. ''Психологічне суперего" (!) Сполучених Штатів вимагає, щоб психологи мали справу тільки з тим, що можна демонструвати недвозначно (на чому наполягав також герой Ч.Діккенса Гремрайнд із роману "Важкі часи". —Авт.) і з достатньою статистичною очевидністю . Європейські ж психологи "бачать світ у м'яких і, мабуть, більш різноманітних кольорах".

Вотсон скаржиться на те, що зв'язок психології з філософією, зокрема екзистенційною, все ще сильний. У США особистість розглядається більше як істота, відкрита до впливів оточення, в той час як у Європі акцент ставиться на самовизначенні, самодостатності особистості. У зв'язку з цим більш розвинутою є характерологія, зростає інтерес до народної психології, що досягла свого апогею у В.Вундта.

Вплив деталізованого статистичного аналізу на розвиток психологічних тестів чітко позначається у США, в Європі його зведено до мінімуму. В континентальній психології надають перевагу взірцевим формам поведінки (зокрема, А.Маспоу та ін.). Тут уже наявний підхід до канонічної психології (нецілеспрямований, неконцептований. — Авт.) і до вивчення стилю виконання, від якого вже отримують якісний висновок.

Вотсон порушує питання про сфери застосування психології у різних країнах. Зокрема, стан психології в Радянському Союзі визначається ідеологічними постановами, не без участі самих "провідних" психологів. Психологічні дослідження проводяться у світлі певних директив, що мають давати й належні стимули для критики тих психологів, які не "вписуються" в загальну картину.

Вотсон робить помірковані прогнози щодо подальшого розвитку психологічної науки, яка має досягти статусу зрілої дисципліни. Цю зрілість Вотсон визначає, спираючись на уніфікацію психологічного мислення принаймні у Західній Європі й Америці. На його думку, вона полягає у зникненні теоретичних розколів і національних рис. Вотсон пропонує мінімізацію наукових шкіл, значну відкритість для зовнішніх впливів, зокрема психоаналізу, максимальну наукову суворість для молодих європейських психологів та гуманістичних починань у США. Слід досягти згоди в теорії "для конституювання психології", її технічного опорядження, згоди щодо даних і гіпотез, щоб ліквідувати гострий розбрат між психологами. В сучасній йому психології Вотсон бачить можливість злиття ряду течій у головний потік — для взаємного посилення тієї цілі історії психології, яка визначатиме її майбутнє.

На наш погляд, історик психології має спершу визначити статус цієї науки серед інших дисциплін. А насамперед слід розуміти, що психологія хоч і має точки зіткнення з природничими науками, проте намагається висвітлити ідеї індивідуалізації, неповторності проявів психічного засобами та шляхами, відмінними від тих, які застосовуються в інших, нехай і споріднених, сферах наукового знання. Вотсон залишає це поза увагою і виявляє сліпоту щодо майбутнього психології, яка має поєднати в собі як найзагальніші риси живого буття, так і специфічно індивідуалізовані, що кличуть до своєрідного відтворення неповторності, зокрема людського існування. Дійсне становлення психології прямує іншим шляхом, ніж його бачить Вотсон, і його "історія'' сама вказує на свої негаразди. Те, що вона заперечує, є саме те, що робить психологію — теоретично і практично — живою наукою.

Розгляд сучасної психології неминуче пов'язується з ідеологією — чи ставить автор перед собою таке питання цілеспрямовано, чи переживає його несвідомо. Проблема ідеології завжди актуальна й гостра, і саме вона дає ключ до розуміння історичного значення психологічних праць.

Співвідношення наукової теорії та ідеології має бути цілком натуральним, проте інколи й подекуди політика намагається прямолінійно впливати на наукову теорію. Тоді остання втрачає свій історичний та науковий сенс. Оптимальне співвідношення наукової теорії та ідеології — має слугувати їхній творчій взаємодії. Наукова теорія без ідеології губить свій життєвий смисл, без чого не може увійти до мотивації вчинку. Ідеологія має бути забезпечена об'єктивними даними науки, щоб не стати забаганкою, підкореною суб'єктивістському волюнтаризму. Там, де об'єктивність знання спирається на ідеологічні підстави поведінки, там здійснюється повнота, завершеність психологічних феноменів. Ця проблема була предметом спеціального розгляду вчених. В українській психології її досліджував О.М.Раевський. Очевидно, в кожній психологічній праці, особливо в історико-психологічній, вона постає більш-менш виразно.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.