Сторінка
5

Софійність учинку: вищі цінності й суєта

В історії людської культури софійність тлумачать як смислову напов­неність, узгодженість речового світу. Це і розумне вміння, що реалізує себе у цілеспрямованій творчості. В гомерівській "Іліам софійністю наділений столяр, навчений майстерності богинею Афіною. Про мудрість говорять у випадку розгортання смислу у творчому продукті. У піфагорійця Філолая софійність належить до інтелектуальної діяльності, яка протиставляється практичній доброчинності, — проблема, яка була ґрунтовно розроблена в епоху Просвітництва, проте вирішена у протилежному напрямі. Арістотель розуміє софійність як раціональне, відокремлене від чуттєвості знання про причини, витоки, сутності. Платон відносить софійність тільки до божества. Людина може бути не більше як любителем, цінителем муд­рості, тобто філософом. Але Платон та Арістотель наділяють софійністю буття, що може мислити само себе. Неоплатоник Прокп у цьому ж ключі бачить істинну софійність у самоусвідомленні світу, Єдиного, що спрямо­вані на самих себе і прагнуть довершеності. Цей "вічний взірець", ідея, що міститься в розумі деміурга, є планом побудови космосу — так вчить Платон у ''Тіме”. В Античному світі Софія розумілась як художниця, оскільки світогляд у цілому мав тоді естетичний характер. Софія виступала у вигляді втіленого художнього творіння — техне. Це було також гірке — початок, основа, внутрішня сутність буття, її визначали і як жіночну пасивність, дзеркало, материнську багатоплідність або як вираження можливості безко­нечної кількості зрізів світу. У найзагальнішій характеристиці софійність як глибинний зв'язок, єдність мікрокосмосу й макрокосмосу — провідна про­блема психології та філософії Античності.

У біблійній традиції софійність лежить на перетині між Божим всевіданням та особисгісним людським буттям. У такий спосіб Бог сам себе розкриває у світі, виражаючи свою премудрість. У християнській традиції Софія ототожнювалась із Христомлогосом, виражала "єдиномислення", "спільність", а як наслідок — церкву.

Втілений образ Софії у християнській теології частково переходить в об­раз діви Марії, в якому софійним чином “облагороджується" весь космос. Гете підкреслює материнські риси софійності, висуваючи образ вічної жіночності, у якій стає можливою міжособистісна комунікація.

У православній теології Софія не мала абстрактно-логічного характеру і пов'язувалася передусім з етикою "соборності", з художньою творчістю, зверненою до пошуку морального ідеалу. У російській ідеалістичній філософії ідею софійності розробляли В.С.Соловйов, П. А. Флоренский, С.М.Булгаков та ін. Соловйов бачить у Софії достеменну єдність, що вклю­чає в себе багатоманітність, повноту буття. Ця ідея софійності не виходить за межі співвідношення цілі й засобу, що не є вищим співвідношенням у структурі людського вчинку. В кращому випадку воно вирішується "золотою серединою". Флоренський убачає в Софії "ідеальну особистість світу", психічний зміст розуму божества, мудрість як цнотливість, якою підтримується цілісність світу. Це також актуальна безконечність, що по­роджує конечне і повертає його у своє лоно. С.М.Булгаков наполягав на незастосовуваності до Софії антитез абсолютного й відносного, вічного й тимчасового, божественного й тварного. До проблеми софійності зверталися також С.Л. Франк і М.О.Лосський.

Софія (мова тепер іде про мудрість людського індивіда) пробуджується у розв'язанні найважливішої суперечності вчинкової дії — зв'язку між ме­тою й засобом у міжособистісних стосунках. "Золота середина" врешті-решт постає моральною безпринципністю. Софійність — це достеменне по­долання відносин мети й засобу саме як антитез. У ній закінчується антитетика, що по суті виражає повноту підходу до мудрості. У власному сенсі мудрість починається з вищого протиставлення — спрямування до безко­нечних цінностей і подолання суєти. Правда, тут можна лише бачити виділення предмета, в якому ще потрібно знайти вираження софійності. Ан­титеза ''гідне" й "суєта" є лише щаблем підняття до софійності, але все ще її не містить . Саме минуще констатує себе як цінність. Те, що виступило спершу як суєта, тепер стає минущим. Те, що було гідним, тепер стає сутнісним, вічним. Вічне показує себе лише через минуще. В цьому остан­ньому побачити перше через гіркоту невідновної втрати, а через невідновність збільшити вартість минущого — це і є вираження мудрості. Вона по суті історична, оскільки хоче розширити межі миттєвості до вічності. Невідновна втрата — інструмент цього розширення меж. У ній — уся естетика, мораль, пізнання. Минуще це є минущим і зникаючим. Це ми приходимо і йдемо. Це софійність як критерій оцінки нашої стратегії, здійснення якої — величне видовище. Вона має самодостатність зсередини самої себе, і коли суєтне відходить від гідного, останнє очищається і підноситься до величі. Вона — мовби потік сяяння, і Фауст вигукує: "Який в мене потік сіяння ринув!" Тут вже недостатньо категорій добра і зла. Це сцени життя, що містять у собі софійність і які не можуть бути оцінені за допомогою антитетики категорій.

Лір поринає в суєту, коли ділить своє царство між дочками, але знову стає софійним, коли, сповнений каяття, держить мертву Корделію на руках, або ще раніше, коли він у бурхливу ніч залишається в полі. Справа не в зло­чині та покаранні. Це антитези, що не приводять до софійності. Вона — це сцени, в яких є дещо невимовне, до кінця не витлумачене. Якби їх можна було витлумачити! Проте вичерпна витлумаченість — це удавана софійність.

Річард III з однойменної трагедії В.Шекспіра спокушає леді Анну, яка йде за труною чоловіка, вбитого самим Річардом, і Анна погоджується. Це софійність. Лукреція, яка залишається чесною після безчестя, помирає, вра­жаючи себе кинджалом. Це також софійність. Порція, що виходить на ґанок будинку, хвилюючись за долю чоловіка, що пішов разом із заколотниками вбивати Цезаря, і сам Цезар, що промовляє у ситуації смерті "І ти, Брут!", і прохання матері Коріолана зняти облогу Рима — все це софійність учинкової дії. Новгородський князь Гліб після світоглядної суперечки з волхвом вбиває його мечем, оскільки доведення мислительного плану йдуть у дурну нескінченність. Натовп на форумі, підтримуючи спочатку праве діло Брута, бере потім бік Марка Антонія і кидається вбивати ворогів Цезаря. Все це, за висловом Г.Сельє про стрес, — "аромат і смак життя".