Сторінка
1

Софійність учинку: вищі цінності й суєта

У зрілості людина осягає індивідуалізовану, неповторну сутність світових явищ, подій, наповнюється їх багатством, розширює, по­глиблює свою вкоріненість у світ. Долається максималістський схематизм юності. Проте зрілість, проникаючи у багатоманіття світу, перебуває в ньо­му ніби у розгубленому стані. Виникає потреба у найглибшому зосеред­женні, щоб вийти з розпорошеності, серед множини коренів буття побачити корінь основний. У світському варіанті подолання плюралізму на перше місце виступають потреби практики. В релігії зрілий плюралізм у відображенні світу відкидається як мирська "суєта суєт і всяка суєта". Релігійне тлумачення суєти розгорнуте в біблійній Книзі Екклезіаста.

Індивідуалізоване ставлення до світу — практичне, художнє, наукове, — поглиблюючись, призводить до розрізненості між людьми. Релігійна мудрість пропонує форми поведінки, які мають утримати людину від вступу у "світ суєти", відповідно себе обмежити. Нове по суті — старе, очікувати на щось нове від життя не слід. Предметний світ сприймається як кружляння на одному й тому ж місці. Вітер дме на всі боки, але повертається "на круги своя". Ріки течуть до моря, але повертаються до свого витоку, щоб знову текти. Не може людина висловити, переказати всього. Не насититься її око баченим, вухо — почутим. Усе вже було. В трудах людських відтворюється безконечна суєта. Звідси теологічний висновок про те, що ніякої користі немає від трудів людських. Релігійний відхід від суєти постає шляхом до Бога.

Софійністю, мудрістю пропонується досліджувати все, що робиться під сонцем. Але тут виникає необхідність перестороги, що це — занадто важке заняття для людини. Все оголошується суєтою і томлінням духу, в тому числі сама мудрість. У людському бутті вбачають безумство, глупоту — інтелектуальний вираз суєти. Вихідна якість суєтної мудрості — у великому смутку. Той, хто примножує пізнання, примножує смуток і скорботу.

Практична діяльність, що приводить до багатства навіть на основі влас­ної праці, тлумачиться в теології як така, що не дає життєвого задоволення, завершеності. У недостатньо зрозумілому смислі того, що минає, врешті-решт зникає перевага мудрості перед глупотою. Хоча у порівнянні їх гово­рять про перевагу світла перед пітьмою, однак бачать лиш те, що у них одна доля: мудрий помирає нарівні з глупієм. Це породжує не тільки питання "навіщо бути мудрим?", але й передбачає однозначну негативну відповідь.

Далі — песимізм, мізантропізм, що підкріплюються набором фактів про порушення моральних принципів. Екклезіаст ненавидів життя, оскільки зневажав справи, які робляться під сонцем. Він, правда, бачить, що у труді здійснюється комунікація між людьми, але застерігає: якщо ці труди потра­плять до рук дурня, він скористається ними для поширення своєї глупоти на весь світ.

Передбачаючи це, людина мислить усі дні сповненими скорботи, тру­ди — неспокоєм. Постає ідея фатальної приреченості, непротивлення тому злу, яке призначене. У невпинній течії подій усьому свій час і час усьому під небом: народжуватись і помирати, вбивати і зцілювати, мовчати й говорити, любити й ненавидіти, війні і миру. У такій передвизначеності людина без­помічна, оскільки передусім вона не може осягнути Божих справ. Теологія, що кличе людину до Бога, у той же час створює між ними прірву.

У соціальній несправедливості вбачають ту ж фатальну приреченість людини: немає втішителя для сліз пригнічених, оскільки в руці пригнічуючих — сила. У градації цінностей теологічної мудрості більш блаженним є той, хто ще не існував, оскільки він не бачив злих справ. Зло постає як безвихідь. У ціннісних орієнтаціях відносно смерті людина не має переваг перед твариною. Обоє пішли з праху і повернуться в прах. Доведен­ня існування безвихідного зла, всі нові його відкриття ведуть до дурної без­конечності, страчуючи саму мудрість, наділяючи її мислительною сліпотою.

Теологічна позиція, спрямована на дискредитацію земних стосунків між людьми, звісно, допомагає розкривати соціальні протиріччя, проте пропо­нується один вихід — піти з життя. Аргументи прості, їх будуть повторюва­ти у XX столітті. Труд, успіх породжують загальну заздрість, а люди погли­наються суєтою, їм пропонують резиґнацію, яку вбачають у природності, задоволенні малим: "краще крихта зі спокоєм, аніж жмені з трудом і томлінням духу"· Звинувачується також суєтність багатослівного людського мовлення. Глупота виступає у множинності слів, скупі стримані слова по­стають мудрішими. У дурній безконечності придбання речей, у любові до срібла, багатства не знаходять ніякої користі. Скарби, що зберігаються, служать не на користь їхньому володарю. Нічого з собою людина не бере на той світ.

Відкриті у зрілому віці цінності суттєво переоцінюються. Основа життя людини — труд — підлягає не лише риторичним наскокам: усі труди люди­ни для рота її, а душа її не насичується. Головне — насолоджуватись доб­ром. Але що для людини є добрим у житті? День смерті оцінюється краще від дня народження, а жалість — краще від сміху, оскільки при печалі лиця серце робиться ліпшим. Серце мудрих перебуває у домі веселощів. У смутку усвідомлюється безконечність, незнищуваність зла, безсмисленість земного існування. В ній убачають стримуючі емоції.

У мудрій "антитетиці" позитивного й негативного породжується безко­нечна кількість афоризмів — коротких сентенцій. Здається, ніби смисл муд­рості полягає у зіставленні, оцінюванні фактів, подій. Краще слухати звину­вачення від мудрого, аніж похвальні пісні дурнів. Кінець справи кращий за її початок. Терплячий кращий за зарозумілого. Гнів гніздиться у серці дурнів. Поступово розкривається смисл того, що минає, його цінності.

Минуще вже має тенденцію до вивищеного його оцінювання. І це сто­сується життя загалом, його минущих подій. Якщо зрілість бере їх у стані розквіту, мудрість бачить їх минущий характер і тому виробляє свій перший критерій оцінки. Минуще в житті — його позитивна якість, те, що застигає, викликає підозру. Печаль виражає цей стан людини. Веселість далека від розуміння минущого. Дурень гнівається, оскільки не бачить минущого ха­рактеру причини гніву, глупоти, зарозумілості.

Мудрість уславлюється як основа моральності, соціальності загалом. Во­лодарям, що живі, відмовляється у мудрості, але ідеальний володар у мину­лому чи майбутньому повинен нею володіти. Мудрість робить мудрого сильнішим за десять державців. Перевага знання виявляється в тому, що мудрість дає життя тому, хто володіє нею. Як найвища якість людини вона висвітлює обличчя її, знімаючи з нього суворість. Розвінчуючи соціальну несправедливість, найбільшу гіркоту життя автори біблійних оповідей уба­чають в тому, що не скоро звершиться суд над поганими справами, а то й узагалі вони залишаться без суду й покарання. Питання покарання зла в Біблії — душороздираючі. Праведників спіткає те, що заслужили б справи нечестивих, з нечестивими буває те, чого заслужили б справи праведників. Праведник гине у праведності своїй, нечестивий живе довго у нечестивості своїй. Людині відмовлено в осягненні справ, які творяться під сонцем.