Сторінка
4

Софійність учинку: вищі цінності й суєта

Думка, суха мораль, ідея — навіть цікаві й глибокі самі по собі — пови­сають у повітрі і в широкі маси не проникають. У приповідці береться подія, в якій фокусується досвід народу, і через цю приповідку можна осяг­нути життєві принципи й поводитися відповідним чином. Приповідки тому мають суто настановний характер. У сукупності вони складають значний розділ народного світогляду.

Приповідки називають також пареміями. Василій Великий тлумачив їх як "придорожнє", щось на кшталт верстового стовпа. Це — вислів, образ, формула, які вказують людині, як учиняти.

Деякі дослідники тлумачать створення приповідок таким чином: оповідач має абстрактну ідею, а потім одягає її в художню оболонку, пред­ставляючи окремий індивідуально виражений випадок. Існує приповідка "Про тіло людське і про душу і про воскресіння мертвих", якій, до речі, приділяв увагу Кирило Турівський. Хазяїн залишив охороняти виноградник сліпого й кривого, думаючи, що ні один, ні другий не зможуть нічого вкра­сти. Але кривий сів на сліпого й указував йому, що робити. Кривий — душа, сліпий — тіло. Окремо вони не можуть звершити справу — тільки в єднанні.

Мудрість людини — однієї у створенні приповідки, іншої — в її тлума­ченні. Приповідка містить квінтесенцію життєвих, учинкових відносин. Ти­повим для неї є образ-узагальнення. Життєва глибина, виражена у цьому образі, дозволяє вічно тлумачити його. Це образ-ключ, і замок має бути витлумачений. І він тлумачиться протягом усієї історії людської культури, оскільки має в собі безконечний зміст. Загадка життя й смерті найбільше хвилювала людину. В XVII столітті була записана приповідка ''Прение жи­вота со смертью". В народній поезії вона мала назву "Про Аніку-воїна". У давньоруській літературі алегоричний характер приповідки відводив ав­торів та читачів (слухачів) від власне релігійного напучувального читання.

Приповідка має зовнішній, безпосередній смисл і смисл безконечно гли­бокий, її форма вказує саме на те, що читач має здійснити перехід від одно­го смислового рівня до іншого, глибшого, — і так без упину. Витоки муд­рості саме у такій алегорії. Мова йде не просто про те, щоб зробити мудрий погляд доступним для широкого кола читачів.

Слід говорити тому про інакомовний характер мудрості. Народна мудрість, що створює казки, легенди, приповідки, додає при цьому, що до даного оповідання слід ставитись як до алегорії: "сказка — ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок", тобто вона дає змогу робити мудрі умовисновки, що мають своїм змістом запитання: "Як я повинен учиняти?" Навіть створення найтоншої та найглибшої теорії, форму; вовання положення, що розкриває будь-яке явище природи, суспільства, ще мало свідчать про мудрість або зупиняють людину на якійсь межі, заводять у глухий кут. Мудрість відкриває для іншого такий образ, який можна безконечно тлума­чити. Але найпряміший вихід мудрості — у напрямі вчинкової активності на основі пізнання світу й людини. Такою і стала любов до мудрості" — філософія, яка початкове включала в себе все знання людини про універсум і мала давати їй можливість учиняти єдино правильним шляхом. Такий максималізм старої мудрості здійснений бути не може, оскільки не може бути завершений, навіть у принципових формах знання. Дійсний вихід від знань до вчинку здійснює психософія, мудрість учинку, витоки якої — в аналізі ситуації, мотиву й дії. Вони — достеменний предмет мудрості, спря­мований на осмислення життєвого призначення людини й діяння у відповідності з ним. У Біблії мудрість спрямована на теологічні пророцтва, що стосуються поведінки окремих людей і народів у зв'язку з прийняттям або неприйняттям монотеїстичної релігії.

Мудрість постає в енциклопедичному знанні, ранжуванні цінностей, ви­значенні потрібного й непотрібного, поляризації перебуваючого у світі на позитивне й негативне, у визнанні або невизнанні потягу до предметного, чуттєвого, суєтного світу, у передбаченні того, яка доля (підтримка або по­карання) випаде людині за її вчинки. Відтак теологічне вчення про страх перед Господом як про початок премудрості.

У своїй історії людство виробляє дві протилежні мудрості. Одна — світська, що диктує дедалі більшу заглибленість у безконечні ситуації ма­теріального світу, оволодіння ним. Ф.Бекон створює "Новий Органом" у вигляді нового способу мислення, який приводить людину до влади над природою, збільшує її могутність, що підкорює сили природи для людських цілей. Релігійна мудрість таких завдань не ставить, вона відводить людину від світу, готуючи її до майбутнього життя у потойбічному абстрактно-ідеалізованому просторі.

Світська і релігійна мудрість протилежні за своїм методом аналізу подій, оцінки світу, вимог до вчинків. Щоправда, деякі спостереження над мораль­ною поведінкою людини мають у релігійних книгах досить світський харак­тер. Наприклад, між багатим і бідним не бачать ніякого миру, будь-яку злість вважають малою порівняно зі ''злістю дружини". Проте релігійна мудрість покладає сама собі межу у людському пізнанні, пов'язаному з ко­нечним світом. Стосовно межі пізнання теологія вказує шлях філософії ідеального, яка виражена, наприклад, у Б. Паска ля. Мудрість релігійну прикрашають печаллю, оскільки у примноженні пізнання вбачають при­множення печалі. У пізнанні матеріального світу знаходять лише примно­ження "цінностей-привидів", що спонукають людину страждати від того, що вона ними не володіє. В Біблії тенденційно стверджується, що ово­лодіння природою, її стихіями, спонукане людським властолюбством, при­множує зло.

Жити під знаком минущого, пам'ятати про кінець світу, сподіватись на "майбутнє" життя — ось ознаки теологічної мудрості. Жити під знаком ми­нущого як стимулу для вивищення земної людської активності — ось прин­цип світської мудрості. Похилий вік людини природно приводить її до філософії минущого. Toму мудрість традиційно пов'язують зі старістю.

Премудрість людини постає як бачення світового порядку, розумність власної поведінки, як софійність творень людини, як перебування у світі. Софійність властива людині як її всезагальна обдарованість, що дає їй мож­ливість у будь-якому своєму творінні виразити себе цілком. Якщо в людині функціонує тільки та чи інша здатність, яка не надихається всезагальною обдарованістю — вихідною здатністю, що постає у баченні надзавдання людського буття, така здатність гине як невтілена. Софія, Премудрість не є витвір чистого мислення, окремих почуттів, волі і т. ін. В дійсності це — синкретизм людського буття, його переживання як єдності миттєвості й вічності тощо. Це такий модус буття, на основі якого людина саме софійно виявляє себе. Що б вона не робила, вона все робить під знаком софійності, її печать лежить на всіх її творіннях.