Сторінка
2

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип. Культурно-історична функція післядії у психології

В іншому аспекті дані проблеми розглядаються в дусі психології життєвого й творчого шляху людини. Тут охоплюються всі суперечності її життя та діяльності — від народження до смерті, від усвідомлення творчого поклику до продуктивності в період акме й вичерпаності творчих можливо­стей, тобто психологія набуває чітких феноменологічних рис і розглядає людську психіку в її змістовому становленні.

Подібну ідею було винайдено ще в стародавні часи. Фіпои Александрійський, Цицерон, Отці Церкви у своїх "Сповідях''' вже вирішують проблеми феноменологічної психології. Арабські психологи (Ібн Туфсйль та ін.), Дж.Кардапо у творі "Про власне життя" показують рух людсько­го духу від простих його форм (буденне життя) до осягнення свого місця у світі, смислу буття, уваги до високих переживань.

Нині психологія звертається до найвищих феноменологічних рівнів людського існування. Від ідеї смислу в логотерапії до ідеї смислу, який сто­сується найвищих станів буття (переживання) — екстатичного піднесення з набуттям "фаворського світла" тощо. Сучасна психологія широко викори­стовує старовинні ідеї щодо шляхів піднесення до найвищих станів (чань-буддизм тощо).

Отже, людина звертається до самої себе, до найпотаємніших станів свого буття і таким чином завершує повноту феноменологічних виявів. Психо­логія стає у своєму безпосередньому значенні феноменологічною, сповне­ною соціального та індивідуального змісту.

Психології доводиться прощатися зі своїм схоластичним формалізмом. Вона має взяти до своєї галузі знання зміст усього того, що робила людина й що вона зробила своїм. Це — справжня культурно-історична психо­логія, адже вона набуває культурно-історичного змісту, а також змісту сво­го індивідуального розвитку. Всі названі проблеми вміщуються в межах вчинкової дії. Далі йде післядія, і вона відкриває перед дослідником нову галузь людського духу. Дію завершено, але вчинок ще не завершується.

Людина у вчинковій дії підняла до драматизму буття всі скарби свого духу. Вона сама здійснила свій вчинок. І вона мусить пережити свою ре­акцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення. Вона тепер знає, що зробила, й оцінює свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона як активна істота внесла свою при­страсть і наклала на зовнішній світ свою печать. А чи так вона вчинила, як слід було вчинити? І що говорить про це її совість?

Передній край сучасної психології — це психологія післядії, яка частко­во охоплюється ідеєю катарсису. Проте катарсис має свою драматургію. Поширену в науці ідею зворотного зв'язку (від Дж .Дьюї до П.К.Анохіпа, М.О.Бернштейна, Д.Міллера, Ю.Галантера, К.Прібрама та ін.) належить розкрити в її психологічному змісті. Й тут постає справжня драматична психологія. Людина переживає те, що вона сама здійснила, виробляє нові настановлення для майбутніх учинків, і саме на ґрунті післядії виявляється справжня психологія людини.

Стародавній вислів "за плодами їхніми пізнаєте їх" мусить бути виправ­лений у напрямі психологічного змісту, який з'являється у людини на базі того, що вона вчинила, усвідомлення самого вчинку та вироблення нового настановлення на вчинок. На основі тільки самої дії психологія ще не постає у справленій своїй суті. Це може бути просто злочин або порочна дія під тиском традиції тощо, мало усвідомлена, вчинена за звичкою, її треба пояс­нити, оцінити і здійснити післядію. Психологія не квапиться зробити післядію своїм головним чітко усвідомленим предметом і тому втрачає пси­хологічну істинність, або валідність, дослідження, валідність методу й самої методології.

Пояснення післядії вимагає "совісті вчинку", адже було відкинуто ''боротьбу мотивів" і водночас у стані альтернативізму відкинуто значний духовний зміст, і тепер він як закон постає в людській совісті. Це також ідея карми, спокутування вини в якнайширшому розумінні. В цій післядії — головні естетичні корені драматургії, а конкретніше — психологія самопокарання, адже післядія як совість вимагає самопокарання людини, і тільки в такому випадку людина виступає в усій завершеності свого вчинку. Це покарання має різні форми: резиґнації, або самопокарання; перенесення вини на іншого й покарання саме його шляхом експансії — поширення своєї "юрисдикції" на іншу особу. Проте вина залишається і мусить бути спокутувана.

Зрештою, в післядії розкривається повне "порочне коло" моральних відносин. Психологічно тут постає відтворення здійсненого вчинку η новій його моделі. У цьому й полягає плюралізм вчинку. Нову модель треба здійснити реально, адже в собі вона супроводжувала вчинок із самого його початку. В післядії відбувається інтенсивний анамнез, підсумовуються враження від скоєного, й так обирається характер учинкової спіралі на ґрунті післядії.

Ще задовго до того, як психологія почала відчувати необхідність дослідження післядії, це вже відбувалося у драматургії, коли автор ставився серйозно до своїх героїв та їхньої долі. Едіп, усвідомивши свою провину у вчинку, осліплює себе. Самопокарання може відбутися інакше — коли хтось інший бере на себе роль ката, проте й у такому разі драматургічний смисл самопокарання не змінюється. Щоправда, найбільший ефект досягається самопокаранням у прямому значенні цього слова. Однак тут може відбутися персоніфікація подібної здатності людини, і хтось інший зробить усе, що необхідно.

Кожний учинок несе в собі й злочинність, адже в ньому людина викори­стовує інших саме як засіб. Леся Українка показала вину, її спокутування та самопокарання в трагедії "Оргія". Післядія розгортається в останні хвилини трагедії. Антей убиває свою дружину Несіру за те, що вона заплямувала свою гідність, виступаючи як танцюристка на оргії у Мецената. Проте й сам себе губить, передавивши власне горло струною кіфари. Якщо міркувати лише в межах дії, тут немає самопокарання як головного естетичного рушія драматургії. І все постає дуже банально: Антей губить себе і Несіру, щоб не служити чужій владі й відстояти свою гідність. Однак справжній смисл тра­гедії на рівні свідомої післядії як принципу психологічного дослідження полягає в тому, що Антей, убиваючи Несіру, найближчу й найдорожчу лю­дину, не здолав зла — служіння володарям, нехай і на ґрунті святого мис­тецтва. Служіння як таке залишається, й такий кінець є занадто тривіальним, глядач виражає лише скорботу з приводу марної загибелі лю­дини, а далі й тієї, котра покарала її.