Сторінка
10

Особливості взаємозв’язку стилю управлінської діяльності та типу поведінки при розв’язанні конфлікту

Критичний аналіз. Орієнтація на тип 9,9 припускає наявність зворотного зв'язку, але вона не обмежується ідеєю зворотного зв'язку і включає більш широку концепцію критичного аналізу. Критичний аналіз має на увазі безупинні дослідження і перевірку не тільки змісту рішень, але також способів та мотивів їхнього здійснення. Ефективний критичний аналіз дозволяє досліджувати процеси, що протікають у потрібному напрямку, а також виявити спірні моменти. Аналіз успіху нерідко дозволяє одержувати додаткові корисні знання, що сприяють досягненню цілей діяльності організації, причому більш ефективним способом, ніж при аналізі власне проблем діяльності. Безупинний аналіз забезпечує ефективність процесу в максимальній кількості його «вузлових крапок». Перешкоди на шляху ефективної діяльності породжуються багатьма причинами жодна з них не може розглядатися як більш важлива в порівнянні з іншою, тому що остання може в однаковій мірі утруднювати рішення. Найбільш розповсюдженими з таких причин є логічні помилки, особистий інтерес, сховані для обговорення проблеми, заздрість, протекціонізм, нездатність зробити вибір, коментарі, що викликають страх підлеглих, неефективне планування часу, некомпетентне прийняття цілей з низьким пріоритетом, ігнорування внеску тих чи тих виконавців. Критичний аналіз дозволяє усунути багато що з цих перешкод шляхом заглибленого дослідження і вивчення. Його можна також використовувати в якості «компаса», що дозволить менеджеру «лавірувати» між факторами, що спотворюють рішення і знижують їхню ефективність.

Формула типу 9,9. «Я прикладаю енергійні зусилля, спрямовані на ефективне виконання своїх обов'язків, і інші співробітники з ентузіазмом підтримують мене в цьому. Знаходжуся в процесі постійного пошуку і підтвердження інформації. Запрошую співробітників висловлюватися з різних причин, не ховаючи поглядів, уявлень і переконань, що відмінні від моїх. Безупинно переоцінюю свої і чужі погляди, переконання і перевіряю ще раз факти, надані мені, на предмет їх відповідності реальній дійсності. Вважаю важливим виражати свої тривоги, побоювання і переконання. Якщо я маю справу з ідеями, що більш ефективні, чим мої власні, то завжди змінюю свою позицію. При виникненні конфліктної ситуації, намагаюся з'ясувати причини конфлікту, щоб усунути джерело конфліктів у майбутньому. Я надаю великого значення прийняттю оптимальних рішень. Прагну до згоди і до того, щоб бути зрозумілим. Заохочую зворотний зв'язок з підлеглими, що дозволяє підвищити ступінь ефективності операцій.”

Основні і допоміжні типи управління. Визначаючи, що стиль роботи, прийнятий керівником, може бути постійним у якихось ситуаціях, відзначають також, що при зміні ситуації можлива адаптація чи коректування методів управління. Як можна усунути протиріччя між основним типом управління чи домінуючим набором уявлень керівника і тими методами керівництва, які необхідно видозмінювати чи коректувати? Більшість керівників крім основної моделі поведінки мають моделі допоміжні, іноді навіть кілька моделей. Характер допоміжної моделі поведінки керівника стає очевидним в тому випадку, коли неможливо реалізувати основний стиль керівництва. Іншими словами, допоміжна модель управління — це така манера поведінки, до якої вдається менеджер у стресовій чи конфліктній ситуації, вийти з якої, використовуючи традиційні засоби, немає можливості.

Важливо пам'ятати, що підходи до управління, використовувані менеджерами, можуть носити комплексний характер. Тому домінуючий чи характерний стиль роботи керівника має ключове значення з точки зору розуміння особливостей управлінської роботи того чи іншого менеджера. Переважний стиль роботи — це не обов'язково той, який відразу ж використовується в конкретній ситуації. Для повного розуміння характеру основних і допоміжних підходів керівника необхідно поспостерігати за його поведінкою протягом визначеного часу й у різних ситуаціях. Одні керівники часто взаємозамінюють основний і допоміжний підходи, інші роблять це рідше.

Будь-який тип управління може виступати в ролі допоміжного стосовно іншого типу. Перехід від домінуючого типу управління до допоміжного можна спостерігати в тих випадках, коли менеджер працює з людьми по формулі 9,9 у режимі нормального функціонування організації, але потім переходить до іншого типу управління при виникненні кризової ситуації. Допоміжна модель управління, орієнтована на тип 9,1, використовується в тому випадку, коли менеджер займається управлінням такими операціями, у яких не використовуються можливості працівників, здатних реалізувати їх найбільш оптимальним способом. Унікальність роботи керівника обумовлюється саме різноманіттям сполучення основних і допоміжних моделей керівництва.

На сам кінець, управління — це фактор, що неможливо переоцінити. Новітнє устаткування, досконала конструкція виробу, прекрасні виробничі умови чи чудово навчені кадри не гарантують одержання максимальних виробничих показників, якщо система управління не реалізує всіх існуючих можливостей. Управління — це та ланка в структурі організації, що об’єднує наявні матеріальні і кадрові ресурси в ефективні результати діяльності організації.

2. Емпіричне дослідження стилів діяльності управлінців.

2.1. Обгрунтування вибору методичного матеріалу.

У чому секрет ефективності управлінської діяльності? Пошуками відповіді на це питання починають займатися багато з тих, хто вивчає теорію та практику управління, одночасно з розумінням тієї обставини, що менеджмент — це не мистецтво, а скоріше прикладна наука, яку можна опанувати. Так чи інакше, важливе значення в даному випадку має визначення такого типу керівництва, що забезпечує найбільш ефективне управління. Безумовно, такі фактори, як структура організації, план і концепція її діяльності багато в чому визначають ефективність управління. Однак існує ще одна складова ефективності, пов'язана з поведінкою членів групи управління організацією. Люди, що відносяться до даної категорії персоналу, повинні виступати в ролі лідерів. Іншими словами, основний зміст їхньої діяльності полягає у виконанні тих чи інших управлінських завдань завдяки здатності направляти, стимулювати і поєднувати зусилля інших членів організації. Отже, керівник повинен сприяти створенню такої культури поведінки керуючого «ядра», що: забезпечує досягнення і збереження максимальних кількісних і якісних показників ефективності; стимулює творчість у діяльності членів колективу і використовує його в максимальному ступені; породжує зацікавленість членів організації в активній діяльності, проведенні експериментів, впровадженні нововведень і різних прогресивних змін; дозволяє витягати позитивний досвід з різних проблемних ситуацій і орієнтує працівників на пошук і реалізацію нових перспективних напрямків діяльності.