Сторінка
5

Політика та етнонаціональні відносини

Четвертий принцип — цілісність національної політики, урахування взаємозв’язку всіх її компонентів. Розробляючи державну національну політику, необхідно враховувати географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації, народності та інших етнічних груп, особливості формування національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного і некорінного населення, релігійність населення та наявність різних конфесій і релігійних груп, особливості національної психології народу, його національні традиції та звичаї, взаємовідносини даної держави зі своїми сусідами.

П’ятий принцип — здійснення спеціальної програми з розвитку й надання відповідної допомоги національним меншинам, представники яких проживають в Україні, для розвитку їхньої національної культури, освіти, мови, традицій, звичаїв тощо.

Шостий принцип — формування етики міжнаціональних відносин, заперечення й засудження будь-яких виявів несправедливості й насильства. Як свідчить історичний досвід, ворожнеча й недовіра у сфері міжнаціональних відносин зникне тільки тоді, коли кожний громадянин будь-якої національності буде з однаковою повагою ставитися як до своїх національних, так і до інонаціональних цінностей. Розбудована з урахуванням цих принципів національна політика, як свідчить передовий світовий досвід, може сприяти консолідації націй і народностей та здійснити їх справжню гармонізацію [16].

Розглядаючи взаємозв’язок політики та національних відносин, слід спинитися на питанні про вплив національного характеру на політичні відносини. У понятті «національний характер» ніби акумулюються своєрідні історичні шляхи нації, її господарської діяльності, соціального, культурного розвитку й географічного середовища. Усе це залишає слід у психіці її представників, виражається в поведінці, смаках, звичках, особливостях мислення та сприйняття навколишнього світу [17]. Риси національного характеру, національної психології змінюються разом зі змінами умов існування націй, а проте є досить стійкими, щоб надавати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Ось чому в практичній політиці не можна ігнорувати національно-психоло­гічних особливостей того чи іншого народу.

Національний характер справляє вплив на політичну поведінку людей, а отже (хоч і опосередковано), на політичний устрій. Він значною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політик повинен ураховувати національний характер народу, зважати на нього у своїх діях. Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру, призводять політиків до поразки. Водночас політик-реаліст може шукати найбільш доцільних засобів впливу на національний характер у бажаному напрямку. Такий вплив може бути успішним лише тоді, коли він базуватиметься на послідовному формуванні умов, які б сприяли появі в нації певних нових психологічних рис. Якщо, наприклад, ставиться мета виховання почуття державної відповідальності в громадян, то необхідно створити політичні умови, за яких громадяни могли б фактично брати на себе все більшу відповідальність за спільні справи. І саме цим визначається ефективність політичного впливу на національний характер.

У національній політиці кардинальним є питання про співвідношення загальнолюдського і національного моментів, віднайдення способів їх гармонізації. Взаємодія національних та загальнолюдських інтересів є складною і характеризується наяв­ністю суттєвих суперечностей, зате вдале поєднання цих інтересів створює такий взаємозв’язок і таку взаємозалежність, які забезпечують прогресивний розвиток як усієї співдружності, так і окремих націй та народностей. Тривалий час у нашому суспільстві в теорії і на практиці панувала теза про пріоритет загальнолюдського над національним, про безумовне підпорядкування національного загальнолюдському. Це призвело до того, що під приводом захисту загальнолюдських, загальнодержавних інте­ресів ігнорувалися національні, обмежувалися права республік, посилювалися тенденції до унітаризму. Сучасна національна прак­тика не сприймає такого підходу. Національне й загальнолюдське перебувають у діалектичній єдності, де на перший план виходить то одне, то інше залежно від історичних умов та конкретних завдань.

Наукова концепція національної політики випливає з визначення національних цінностей і інтересів кожного народу, їх діалектичного синтезу із загальнолюдськими. За сучасних умов доцільно наголошувати не на підпорядкуванні національних інте­ресів загальнолюдським, а на їх узгодженні. Це не відбувається само собою, а досягається послідовною й активною національною політикою, для проведення якої необхідно створити дійові державні, суспільні й економічні механізми, які б забезпечували таке органічне поєднання інтересів. Суть науково обґрунтованої національної політики в Україні — це постійний баланс загальнодержавних, загальнолюдських інтересів усіх народів і етнічних груп, які тут проживають.

Проте в національній політиці будь-якої багатонаціональної держави можливі й вияви націоналізму [18]. Націоналізм — явище багатогранне й багатоманітне. Але за всієї багатоманітності конкретних виявів він має визначальну ознаку: визнання власної національної винятковості та протиставлення своєї нації іншим. Націоналізм — це намагання забезпечити панівне становище своєї нації, задовольнити її інтереси без урахування інтересів інших народів або навіть за рахунок їх обмеження [19]. Ясна річ, що націоналізм одних може породжувати тільки націоналізм інших.