Сторінка
3

Політика та етнонаціональні відносини

Кожний із названих елементів національного питання може мати різний ступінь напруження, масштабності виявів. Іноді на перший план виходять суто політичні моменти. А іноді національні проблеми виявляються передовсім у питаннях економіки та культури, оскільки дискримінація за національною ознакою має в таких випадках не тільки формально-правовий, а й фактичний характер. Указані проблеми можуть загострити ситуацію у сфері міжнаціонального спілкування, відновити ті негативні наслідки в свідомості та побуті, які склалися внаслідок тривалого впливу чинників, що становлять суть національного питання.

Національне питання завжди має конкретно-історичний зміст, що полягає в сукупності національних проблем на даному етапі розвитку тієї чи іншої країни. Причому з вирішенням одних проблем виникають інші, часто навіть складніші, що зумовлюється постійним розвитком самих націй. А тому не може бути повного й остаточного розв’язання національного питання в усіх його аспектах та соціальних вимірах, немає і не може бути рецептів, однакових для всіх етапів суспільного розвитку, для всіх країн.

Отже, національне питання — це сукупність політичних, економічних, правових, ідеологічних та інших проблем, що виявляються в процесі внутрішньодержавного й міждержавного спілкування націй, народностей. Поняття «національне питання» і «націо­нальні відносини» багато в чому збігаються, але вони не ідентичні: друге значно ширше за перше. Національні відносини, крім явищ, що мають негативний характер, включають і такі явища, процеси, які характеризуються поняттями «дружба», «співробітництво», «взаємодопомога», «зближення» та ін. Отже, можна сказати, що національне питання — це національні відносини особливого типу.

Нині широко користуються поняттям «міжнаціональні відносини». Виникає питання: як воно співвідноситься з поняттям «національні відносини»? останнє включає в себе три форми відносин національного характеру: внутрішньонаціональні, відносини між національно-етнічними спільностями; відносини націй, народностей на міжособистісному рівні. Міжнаціональні відносини охоплюють відносини між національними спільностями в цілому, а також між представниками різних націй на особистісному рівні. Як бачимо, це близькі поняття, багато в чому спільні. Але коли бажають зробити акцент на відносинах саме між націями, то вживають термін «міжнаціональні відносини».

Важливим питанням національних та міжнаціональних відносин є проблема державно-правових форм об’єднання народів [11]. Таких форм три: це — унітаризм, федерація та конфедерація.

Унітаризм — це державний устрій, що характеризується централізованим керівництвом адміністративно-державними одиницями і браком відособлених (самостійних) державних об’єднань. Унітарна держава — єдине й неподільне державне об’єднання, хоч у межах цієї держави є цілком можливою широка територіальна або національна автономія. У сучасному світі багатонаціональними унітарними державами є Китай, Іспанія, Румунія, В’єтнам, Лаос, ПАР та інші.

Федерація — це об’єднання двох або кількох держав в одну нову державу на підставі єдиної конституції. Федерація є союзною державою, або, що те саме, однією спільною державою, тобто державно-правовим об’єднанням.

Федерація завоювала міцні позиції у світі. Цей принцип державного будівництва використовується не тільки за умов багатонаціонального суспільства, а й там, де національний чинник відіграє другорядну роль. На земній кулі чимало федеративних держав, котрі є, як правило, великими, сильними і впливовими. В Америці це — США, Канада, Мексика, бразилія, Аргентина; в Європі — ФРН, в Азії — Індія, Малайзія, Пакистан, в Африці — нігерія. Федеративний устрій сприяє децентралізації влади, автономії і самостійності його суб’єктів, розвитку демократичних форм управління. Він оцінюється як раціональна, ефективна модель.

Конфедерація — міждержавний союз, в якому його члени абсолютно автономні, мають незалежну систему державних органів та незалежне законодавство, право санкціонування і нуліфікації, тобто скасування актів союзних органів, самостійне громадянство, валюту, національну армію. Конфедерація від федерації відрізняється передовсім правовими формами створення цих державних об’єднань: у конфедерації — договір, у федерації — консти­туція. Звідси випливають і їхні кардинальні відмінності. У конфедерації немає єдиної території. Тут є територія кожної окремої держави, яка вступила до неї. Такі утворення, як свідчить історія, мають тимчасовий характер. Майже всюди тенденція розвитку йде від повної незалежності через конфедерацію до федерації. Отже, на практиці конфедерація стає проміжним етапом до тіснішого союзу. Наочний приклад того — сучасна західна й центральна Європа, яка стала, по суті, конфедерацією, що поступово й поетапно перетворюється у федерацію.

2. Зміст та сутність національної політики в житті суспільства

Що таке національна політика? Хто є її суб’єктами? У чому полягає мірило ефективності та дійовості національної політики? Що говорить про це досвід людства, України, інших країн СНД?

Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та між­етнічних відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гармо­нізації [12]. Національні відносини разом з націями, народностя­ми та іншими етнічними спільностями є об’єктами національної політики. А її суб’єктами стають держава, органи державної влади, політичні партії, громадські організації тощо.

У теорії і на практиці слід ураховувати, що національна політика, соціальна політика, економічна політика, демографічна політика та інші види політичної діяльності тісно взаємозв’язані між собою. У різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне і особливе, ціле і частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її в складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.