Сторінка
5
Досить поширеною є й теорія визначальної ролі прибічників. Лідер — це людина, котра має прибічників. Група сама обирає лідера, котрий задовольняє її інтереси (лідер, по суті, не більше ніж інструмент групи). «Таємниця» лідера полягає не в ньому самому, а в психології, запитах його прибічників. Передовсім для становлення лідера мають значення очікування групи. Соціологи, що поділяють положення цієї теорії, уважають вплив прибічників на лідера завжди негативним. Вони перетворюють лідерів на маріонеток, які діють на потребу групи та живуть за її критеріями. Лідер намагається задовольнити потреби групи, щоб утриматися при владі (поняття групи не слід розуміти вузько — групою може бути і натовп).
І нарешті, «синтетичний» підхід до лідерства, який певною мірою звільняється від однобічності попередніх підходів, але грішить еклектизмом. Безумовно, усі елементи соціальної системи взаємодіють. Необхідно з’ясувати, на якій засаді відбувається ця взаємодія, зрозуміти діалектику суб’єктивних і об’єктивних чинників у соціальному процесі. Ясна річ, у суспільстві насправді наявна складна взаємодія цих чинників, але значення їх різне. Ось чому прикладні соціологічні дослідження можуть «працювати» тільки в межах широкої наукової теорії.
Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування й функціонування визначається об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.
Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи), повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе відповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальних характеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільними відносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.
У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:
· лідер першого рівня — малої групи;
· лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);
· лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.
Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають, та виконувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характерні такі риси спілкування, як психологічна комфортність, комунікабельність, уміння знімати напруження всередині групи.
Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв’язок між лідерами малих груп і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов’язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — і інтереси кожної людини.
які ж риси мають бути притаманні лідеру громадського руху? Не претендуючи на вичерпність, назвемо такі: велика працездатність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.
Народження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси, дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх вирішення; те, що я пропоную, сприймають і підтримують люди, які мене оточують, і я можу очолити їх». Відтак не можна не підтримати думку американського політолога Р. Такера про те, що «потреба в лідерстві з’являється, коли ситуація, в яку волею обставин втягнуто великі групи людей, потребує оцінки, потребує, щоб сама група або хтось від її імені взявся за здійснення необхідних дій» [15].
Як правило, лідер громадського руху робить свої перші кроки як ентузіаст, як неформал. У разі успішного досягнення позитивних результатів, що дуже важливо для громадського визнання й завоювання авторитету, лідер формалізується, зростає його соціальний статус, він стає особою офіційною, наділеною владними повноваженнями, масштаб його впливу й діяльності збільшується.
У цьому зв’язку хотілося б висловити думку про співвідношення понять «лідер» і «керівник», яке й досі є дискусійним серед дослідників. На нашу думку, ці поняття не тотожні, оскільки є чимало керівних посад, де від керівників не вимагається особливих лідерських рис. Але зв’язок між цими поняттями все-таки є, і саме по лінії «лідер-керівник», бо справжній громадський лідер не може не бути керівником, хоча б і неформальним.
Принципово важливим є питання про роль і місце лідера в системі суспільних відносин. Лідер громадського руху є одночасно і суб’єктом і об’єктом суспільного процесу. Суб’єктом — тому, що через неординарні риси свого характеру і добровільний вибір людьми він стає на чолі тих чи інших громадських рухів з метою реалізації інтересів спільнот, що його висунули. Заради цього успішно діючого лідера наділяють владними повноваженнями, тобто правом концентрувати, спрямовувати зусилля, волю, інтелект людей, оперувати матеріальними, фінансовими цінностями.
Водночас лідер громадського руху не є якоюсь ізольованою, автономною щодо суспільства постаттю, виключаючи, ясна річ, тоталітарні, диктаторські режими. Лідер громадського руху є не тільки суб’єктом, а й об’єктом суспільного життя. Він діє у відповідних соціальних і часових вимірах, має свою мету, в основі якої лише один, зате постійний критерій — результативність, ефективність його діяльності для задоволення запитів і інтересів тієї спільноти, котра звернулася до його послуг. Без широкої підтримки й постійного контакту з людьми лідер громадського руху нічого не вартий. Більше того, вирішуючи ті чи інші проблеми, він завжди зазнає впливу й тиску різних заінтересованих сторін і постійно має бути готовим до компромісів. Відтак прийняття лідером громадського руху рішень завжди є для нього справою не такою простою, а іноді — надзвичайно болісною.
Будь-який лідер уже із самого початку намагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Еволюція лідера громадського руху, як і будь-якого суспільного явища, — це рух від простого до складного. На практиці вона часто має стадіальний характер: виникнення громадських рухів і виділення їх лідерів; створення партій, розробка програмних настанов та організаційних принципів, формування ієрархії партійно-політичного керівництва; боротьба за владу і прихід партій до влади, участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні посади; поява лідерів — керівників держави.
Завантажити реферат