Сторінка
6

Політичні еліти та політичне лідерство

У цьому зв’язку можна вже говорити про третій рівень лідера в політиці — лідерство в системі владних відносин, лідерство в національному масштабі.

Чим відрізняється лідерство в «малих групах», громадських рухах від лідерства в національному масштабі?

Лідерство в національному масштабі — це:

· «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);

· «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

· фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.

Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його ролі виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта» [16]. Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази й розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів. На жаль, це трапляється частіше, ніж хотілося б.

Саме на це звертав увагу марксизм, стверджуючи, що лідер не може на власний розсуд творити історію. Політичних лідерів висувають певні класи, і їх роль залежить від становища й ролі класу, що їх висуває. Лідери спираються на партію. З цього приводу В. І. Ленін зазначав, що «люди силкуються придумати щось зовсім особливе і в своєму старанні мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи — .що класами керують, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії; — що політичними партіями, як загальне правило, управляють більш-менш сталі групи найбільш авторитетних, досвідчених, обраних на відповідальніші посади осіб, які називаються вождями. Все це азбука» [17].

Але й досі робляться спроби приховати зв’язок політичного лідера зі своїм класом і презентувати його як представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких постатей, які залишили значний слід у сучасній історії, зокрема Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Дж. Кенеді, але все ж таки не могли творити історію на свій розсуд. І не тому, що не були талановитими, а тому, що задуми, які суперечать суспільному розвитку, нездійсненні.

Проте, безумовно, політичні лідери, можуть справляти значний вплив на хід історичних подій. Беручи участь у політичній діяльності, вони реалізують і свої особистісні риси, що робить їх суб’єктами соціального процесу. Хоч їхня поведінка є наперед визначеною обставинами, вони мають відносну самостійність, можуть виявляти велику особисту активність.

Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає об’єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.

Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або верства можуть висувати різних лідерів — конформістів, що «пливуть за течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи інерцію та опір.

Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер може підвищити ефективність управління групою, партією або державою. Проте цей період триватиме порівняно недовго: основне завдання лідера — збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці.

3. Відродження демократичних інститутів лідерства в Україні

Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні охопили й інститут громадсько-полі­тичного лідерства. Він, як це вже зараз виявляється, буде якісно іншим, ніж у недалекому минулому. Раніше до громадсько-політичних лідерів ми могли віднести КПРС у цілому і комуністів-керівників особисто, які перебували на тому чи іншому щаблі партійно-державної ієрархії, а всі інші органи влади, громадські організації та їхні лідери були в ліпшому разі тільки виконавцями партійних настанов. Після ліквідації монополії КПРС та формування багатопартійної системи ми опинилися перед перспективою появи великої кількості суб’єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї підсистеми має свою суть, своє обличчя.