Сторінка
4

Державне регулювання економіки в умовах ринку, реєстрація та перереєстрація суб’єктів підприємницької діяльності, неправомірність угоди між підприємцями

Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксова­ний в одному або кількох документах, у розписці, листах, теле­грамах, якими обмінялися сторони, або воля сторін виражена за допомогою телеграфного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку тощо. Письмовий правочин має бути підписаний його учасниками. Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дору­ченням текст правочину в її присутності підписує інша особа.

Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимага­ється нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відпо­відною посадовою особою за місцем роботи, навчання, прожи­вання або лікування особи, яка його вчиняє.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтво­рення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копію­вання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власно­ручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами або письмовою згодою сто­рін, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису. ґ У визначених законом випадках або якщо на цьому наполягає один з учасників правочину, на письмовому документі, що відо­бражає його зміст, може вчинятися посвідчувальний напис нота­ріуса. Такі правочини є письмовими нотаріальними. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою по­садовою особою, яка відповідно до закону має право на здійс­нення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується но­таріально, також посвідчується нотаріусом або посадовою осо­бою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазна­ченням причин, через які текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до нового ЦКУ у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочин між юридичними особами; 2) правочин між фізичною та юридичною особою, за винятком правочинів, які можуть вчинятися усно; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує не менш як у 20 разів розмір неоподаткованого мінімуму доходу громадян, за винятком правочинів, які повністю виконуються сторо­нами у момент його вчинення; 4) інші правочини, щодо яких актами цивільного законодавства вимагається письмова форма.

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

І, нарешті, по-п'яте, правочин має бути спрямований на реа­льне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тобто, сторони, які укладають правочин, повинні насправді прагнути досягнення саме того правового результату, який завжди виникає при укладенні правочину даного виду. Так, внаслідок укладення договору купівлі-продажу право власності на певну річ перехо­дить від продавця до покупця, для чого зустрічне передаються сторонами річ та певна грошова сума. Якщо ж правочин укладе­но, але таких дій не вчинено і сторони не мали наміру їх вчиняти, і насправді не прагнули до створення правових наслідків, то та­кий правочин є фіктивним і недійсним.

У деяких випадках учасники цивільного обороту укладають уда­ваний правочин — він вчиняється тільки з метою приховати інший, який відбувається насправді. Наприклад, одна особа видає іншій ге­неральну довіреність на управління та розпорядження автомобілем, а в обмін на неї одержує гроші. Тобто зовні сторони поводять себе так, начебто видається довіреність, а фактично відбувається купів-ля-продаж, яка приховується. Удавані угоди також є недійсними. В наведеному прикладі, якщо у подальшому виникне спір між сторо­нами, то видача довіреності розглядатиметься як недійсна угода і будуть застосовуватися правила, які діють до тієї угоди, яку прихо­вували, тобто правила про купівлю-продаж.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не мо­жуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповноліт­ніх та непрацездатних дітей. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками неповнолітніх дітей і вони вправі вчиняти пра-вочини від імені малолітніх (до 14 років) чи непрацездатних ді­тей. При здійсненні таких дій вони повинні виходити виключно з інтересів дітей і вчиняти правочини, вигідні для останніх. Г Якщо сторони при вчиненні правочину порушують будь-яку з умов його дійсності, то такий правочин або є недійсним вже з мо­менту його укладення (нікчемні правочини), або може бути визна­ний недійсним у результаті його оспорення в суді (заперечні право­чини). Недійсність правочину означає, що він не породжує тих юридичних наслідків, які повинні наставати внаслідок укладення правочину даного виду: не виникає права власності чи права корис­тування майном, яке передається за таким правочином, і т. ін.

Заперечуваність або нікчемність правочинів залежить від того, яка саме умова дійсності порушена сторонами. Так, нікчемними є правочини: вчинені без нотаріального посвідчення, якщо така вимога встановлена законом; укладені малолітніми поза межами їх дієздатності, якщо ці правочини не схвалені їх законними представниками протягом одного місяця; укладені недієздатними і не схвалені їх опікунами; укладені опікунами та піклувальника­ми без згоди органу опіки та піклування, якщо вона необхідна за законом; які порушують публічний порядок; удавані та фіктивні.

До заперечних, тобто тих, які можуть бути визнані недійсними в результаті оспорення заінтересованими особами їх дійсності в суді, належать правочини: укладені неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, а також обмеженими в дієздатності, якщо вони виходять за межі дрібних побутових та оспорюються законними представника­ми; укладені юридичною особою без спеціального дозволу (ліцен­зії), якщо він необхідний; укладені під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини.

Сторони, що уклали правочин, який є або визнано недійсним, зобов'язані повернути одна одній все одержане за таким право-чином. На сторону, яка діяла недобросовісно, покладається обов'язок компенсувати іншій стороні такого правочину мораль­ну шкоду та заподіяні збитки, які в деяких випадках відшкодо­вуються навіть у подвійному розмірі.