Сторінка
1

Інтеграційний розвиток підприємства в контексті інституціональної теорії

Сучасні умови структурно-інноваційного розвитку економіки України актуалізували необхідність розробки й реалізації національними підприємствами стратегії розвитку, зорієнтованої на постійне здійснення інноваційних процесів у всіх сферах життєдіяльності. Разом з тим значно поширилися інтеграційні тенденції, які виражаються в розмиванні організаційних границь, створенні корпоративних структур й поширенні взаємодії з конкурентами та субпідрядниками. Різні аспекти створення систем управління окремим підприємством та вибору стратегії його розвитку розглядалися в працях відомих вчених-економістів. Однак низка завдань, пов’язаних з формуванням механізму управління розвитком нових інтеграційних структур залишається недостатньо розробленою.

Необхідність вирішення цих завдань потребує першочергового визначення поняття розвиток підприємства, як з точки зору класичної теорії, так і відповідно до інституціональної концепції та поєднання означених підходів. При цьому слід відзначити значну кількість підходів до трактування розвитку підприємства, від розгляду його як зміну умов існування в часі або як придбання потенціалу для поліпшення до трактування розвитку як процесу переходу з одного стану в інший, більш досконалий та сукупної зміни у взаємозв'язку кількісних, якісних і структурних категорій у системі. Разом з тим, під інституціональним розвитком слід розуміти спрямована зміна інститутів й інституціональних структур.

Таким чином, основу інтеграційного розвитку складає ідея про формування між окремими ринковими агентами (аі) єдиного економічного простору й встановлення відповідно до нього спільних правил взаємодії й розробка власних інститутів. Отже формується множина підприємств {A} (аi Î A), для яких створюється єдиний економічний й інституціональних простір, та множина {В} елементи якої (bi Î B) знаходяться у непов’язаному стані. При цьому в процесі управління розвитком можливо переведення окремих членів множини {A} в множину {В} та навпаки.

Також варто враховувати й певні інституціональні обмеження, за для чого слід сформувати множину інститутів {І}, яку в агрегованому вигляді можна розподілити на внутрішні {ІВ} та зовнішні {ІЗ}. При цьому пропонується для спрощення викладення матеріалу виділити три групи інститутів: економічні, нормативно-правові та соціальні, які будуть визначати правила побудови взаємодії. Зрозуміло, що зовнішні інституціональні обмеження будуть однаковими для всіх членів об’єднання, хоча тут також варто виділити обмеження для об’єднання в цілому {ІЗ11k} – зовнішні економічні інститути, кількістю k; {ІЗ12l} – зовнішні нормативно-правові інститути, кількістю l; {ІЗ13m} – зовнішні соціальні інститути, загальною кількість m; та внутрішні правила співпраці, які виступають як зовнішні інститути відносно учасників інтегрованої структури. Відповідно формуються множини {ІЗ21k}={ІВ11k}, {ІЗ22l} = {ІВ12l} та {ІЗ23m}={ІВ23m}. Крім того для кожного і-го учасника нової інституціональної структури будуть формуватися відповідно множини {ІВ21kі}, {ІВ22lі} та {ІВ23mі}. У такому випадку інститути визначатимуть економіко-соціальні відносини, встановлюватимуть хто та яку позицію займає в цих відносинах, а також будуть спрямовувати взаємодію окремих акторів, допомагаючи інтерпретувати поведінку різних членів інтеграційної структури.

При цьому процес формування механізму управління слід диференціювати залежно від форми інтеграції сфер діяльності й видів об'єднання підприємств, оскільки підприємства нерідко не йдуть на повне злиття, а створюють неформальні механізми взаємодії. З оглядом на це інтеграцію пропонується розглядати не просто як просте об’єднання декількох суб’єктів, але ще й як об’єднання господарських, економічних й інституціональних властивостей цих суб’єктів.

Отже, в процесі інтеграційного розвитку утворюється нова інституціональна структура, яка передбачає наявність суб’єкта (агентів, акторів), що здійснюють свою діяльність у відповідності з наявними інститутами ({ІЗ11k} È {ІЗ12l} È {ІЗ13m}), утворюючого власні інститути ({ІВ11k} È {ІВ12l} È {ІВ23m}), які складатимуть його внутрішню організацію. В процесі інтеграційного розвитку актори можуть приймати колективні рішення відносно правил взаємодії та виробляти власні інститути (È {ІВ21kі}, È {ІВ22lі} та È {ІВ23mі}). Інститути виникають для того, щоб встановити напрямки колективної співпраці й створити можливості для розробки таких компромісних рішень, щоб обмін діяльністю виявлявся виграшним для всіх його учасників. Також, оскільки формування інститутів залежатиме від акторів, їх зусилля можуть виявитися невдалими й породити інститути, що призведуть до викривлених або неоптимальних результатів. Окрім того в процесі інтеграційного розвитку варто враховувати, що крім акторів, які безпосередньо приймають у ньому участь (множина {A}), існують інші групи інтереси яких слід урівноважити (множина {В}). Саме тому процес інтеграційного розвитку вимагає побудову схем, які розвивали би партнерські взаємини ({В}\{А}) між акторами.

Разом з тим слід враховувати, що різні актори можуть утворювати певні коаліції для виробництва власних інститутів, які в майбутньому визначатимуть динаміку розвитку. Отже актуалізується концепція соціальної дії, яка визначає спроможність акторів спонукувати інших до співпраці, створення інститутів та маніпулювання їхньою поведінкою. Формування поля взаємодії дозволяє визначити наявні соціальні порядки ({ІВ23m}È {ІВ23mі}), встановити яким чином владні групи встановлюють правила взаємодії та вирішують ситуацію розподілу ресурсів. При цьому будуть утворюватися нові інститути які й будуть інструментами управління розвитком.