Сторінка
4
Артилерією кермував генеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хоружий. В 1659» р. »на послузі при гарматі" було 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошників, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цилюрик, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилерії, 200-300 людей.
Пізніше головний осідок артилерії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилерії призначив Лохвицю й Ромен. За Самойловича на »гармату« віддано Короп і це містечко утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.
Коли на Гетьманщині почали відливати свої пушки — того певно не знаємо. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р., що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилєрійному музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з імям Мазепи, — можливо, що вона походила з гетьманської відливарні. Мазепа сам замолоду студіював артилерійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилерії. Начальником гетьманської артилерії в Батурині був німець Фридрих Кеніґсек. Можливо, що тоді виробляли мідяні пушки, яких тоді багато появилося було в різних полках; платили за них по 100 талярів.
Розвиткові української артилерії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Він позабирав усі пушки з Батурина, Гадячого та з полкових міст. Лише сам полтавський полк утратив тоді 20 пушок. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилерію. Пізніше Апостол із трудом наново обновлював Генеральну й полкову артилерію, але про результати його заходів знаємо небагато.
У половині XVIII. в, зорганізовано при Генеральнім обознім артилерійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилерією, виробом пушок і пороху, добуванням і доставою салітри, а також над будовою валів і фортець. Артилєрійна старшина залишилася та сам, що й перше. В 1729. р. при військовій артилерії служили: отаман, писар, 2 канцеляристи, »префект - або мастер над пушкарями«, ключник артилєрійної скарбниці, 10 пушкарів, 20 гармашів, столяр, 2 стельмахи, коновал, шлюсар, 2 римарі, 9 різних слуг і сторожів, 4 стадників, 2 скотарів; на час походу мало прийти ще 10 пушкарів, довбуш, цилюрик, 2 ковалі, 2 шевці й рибалка. Утримання цеї служби мало коштувати 541 карбованців, а підчас походу ще 113 карб. Пушкарі діставали плату по 6 карбованців річно, гармаші та шлюсарі по 8, »мастер над пушкарями« 80 карбованців. Уся артилєрійна служба діставала й харчі в натурі: борошно, пшоно, сало та сіль.
З пушкарського знадібя згадують бочки салітри й пороху, мішки на порох, мідяні шухлі, залізні ґрейцари (затички), шори »з лійцями і кантарами«, скрині з кулями, оливо, залізо, »скалове і в прутах« або залізо у штабах та шинах, линви, ґноти, скорострільні свічки, дріб (шріт); з ковальського »начиння«: ковальський міх, ковало, кліщі, молотки, гвоздяниці, шрублі, шпарог, друшляк .
У похід Генеральна артилерія виходила під своєю корогвою та зі своїми літаврами.
У бою козацька артилерія мала другорядне значіння. Пушки відзивалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилерія тільки у виїмкових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше »клейнотом і оздобою« запорозького війська, як проявом його справжньої сили.
Замки й фортифікації.
Як у ХV-ХVІ. в., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половині ХVІІ. в. нараховували їх більше, ніж 200. Скрізь укріплення складалися з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева; дерев’яні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких дерев’яних замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому населенню й меншим, відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході, — треба було їх добувати артилерією. Підчас кривавих воєн Хмельниччини не один замочок уславився, хороброю обороною, згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.
Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в ХVІІ. в. — у зв’язку з розвитком артилєрії. Давні замки, навіть муровані, не могли опертися далекострільним пушкам, і треба було будувати укріплення на инший штаб. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут і под. При різних замках у другій половині XVII. в. бачимо часто такі земляні укріплення і в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки, з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табор підчас наступу ворога. Польський мемуарист не находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні в Голтві 1638. р. Замок був укріплений самим частоколом. Козаки »вал за палями висипали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець і укріпили 6 пушками« . Довкола побудували шанці, перекопи, засідки, - »невсипущою своєю працею майже дорівняли нідерляндським батеріям « . Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці: »Неодин інжинєр дивувався праці і добрій інвенції простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батерії, заслони, доли, переколи землі, діри, дубові палі й частоколи, привалки та вали«. За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655. р.: погрянйчний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерляндською фортецею Бредою. До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так нпр. у похід на Молдаву 1652. р., окрім козацького війська, ходила" сила обезброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей. »Пояснюють це тим«, оповідає сучасник, »що в цій країні доводиться раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови, й сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно, виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими«. Але в XVIII. в. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на "нових »лініях« від степу, і ще більше — на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ин. Чи в цих роботах козацькі майстри і інжинєри мали теж які відповідальні технічні завдання, чи могли виявити там свій хист, ця справа досі не просліджена.
Завантажити реферат