Сторінка
2
Перша субота посту була особливою, поминальною. Від цього дня аж до Проводів, які відзначали через тиждень після Великодня, у церкві зберігали грамотки за померлих родичів. У суботу до храму несли хліб, коливо (канун) та млинці на олії або з розтовченим і просіяним конопляним сім’ям. Хліб лишали на панахиду, а коливо й млинці роздавали присутнім за помин душі. Проте поминальними були всі суботи посту, і до храму разом із панахидним хлібом зносили коливо й мед. Поминання у Великий піст вважалося найсильнішим і мало забезпечити покійним родичам Царство Небесне.Вже на другий тиждень посту додавали до меню рибу і гриби. Риба, гриби та бобові мають високий вміст білків, тому їх споживання давало можливість протриматися довгий час без шкоди здоров’ю. Страждали ті, хто не мав у запасі цих продуктів, а також рослинних олій: «Приправляють цибулею з часником або й так їдять «босу страву»; «Так постували, що «курка» (куряча сліпота, гемералопія. — Л. А.) зчіплялася» (Львівщина, XIX століття). Популярними були ферментовані страви або страви з вмістом солоду — житнього, ячного, пшеничного: кисіль, кваша, путря, зубці.Кваша зовсім вийшла з ужитку в XX столітті, й сьогодні можна лише почути від літніх жінок спогади про приготування цієї страви. Відомий український народознавець Микола Маркевич (середина XIX століття) подає наступний рецепт: «Взяти житньої муки, гречаної й солоду, покласти у діжечку, розмішати напівкип’ячою водою, дати півгодини чи годину посолодати; закип’ятити сильно другу воду й розводити до смаку, щоб була рідка чи густа, як хто любить; поставити на піч у тепле місце, щоб прийняла кислоту; тоді варити у горшку і, закип’ятивши, подавати».Василь Милорадович також описує спосіб приготування цієї нині екзотичної страви: «У макітру чи чавун ллють теплувату воду, кидають туди ж вишневого листу, жменю солоду (борошна із пророслого жита), жменю гречаної, дві жмені житньої муки, розводять суміш окропом і розмішують, додаючи ще кип ятку й солоду. Чекають, поки кваша укисне».Солодове борошно робили із пророслого зерна, яке, перш ніж молоти, добре висушували, майже підсмажували. Стежили, щоб тісто не перекисло і не збігло під час кип’ятіння. Варили на легкому жару, помішуючи. Готова кваша мала виразний кисло-солодкий смак. її любили і вважали пісним десертом, споживали на третє — після борщу та каші. Це була здорова їжа завдяки використанню солодового борошна й легкій ферментації тіста. Готуючи її, примовляли: «Ситися, квашо, медися, патокою берися, добра вдавайся, медом поливайся!»; «Удавайся, квашо, солоденька, як медок, а кисленька, як вино»; «Тобі в церкві не бувать, святих тобі не видать, тут тобі солодать!»; «Ішов грек, ніс меду глек, та у нашу квашу. А ти, квашо, робися й медися, вином становися і панам годися!»; «Ішов чернець попід горою та ніс кушин меду із собою, та спіткнувсь на пеньок, та висипав нам у квашу медок»; «Прийшов козак під вікно, щоб наша кваша була, як вино». Квашу готували за складною технологією, тому навіть в однієї хазяйки вона часто виходила по-різному. Траплялося, що кваша надто швидко вкисала і гірчила або ж, навпаки, не встигала набрати достатнього смаку. Чоловіки, які взагалі не любили кваші, вважаючи її жіночими «витребеньками», злосливо-жартівливо приказували: «Солодись, солодись, щоб маленькі поросята напились!», «Бігла кваша через винницю і впала у помийницю», «Ходив винник по винниці, носив квашу в помийниці!»Із квашею пов’язано багато всіляких забобонів, несподіваних повір’їв. Кажуть, що найкраще кваша вдавалася жінкам, які мали «довгі п’яти», а дівчатам не слід вчиняти її, бо можуть «утопити долю у кваші», тобто залишитися в дівках. Але якщо в родині була дівчина, то загадували на квашу: «Як кваша ся вдасть, дівка ся віддасть». Напівжартома-напівсерйозно господині розповідали, що найкраще кваша виходила тоді, коли для вкисання поверх рушника її накривали старими чоловіковими штанами. Залежав смак кваші й від того, хто під час її приготування заходив до хати: «Якщо поріг переступав хороший чоловік, то кваша не вдавалася, а як хто нечепурний — виходила добра».Не годилося варити квашу на першому тижні Великого посту, а також у п’ятницю й неділю. Існує безліч оповідань про покарання жінок, які знехтували цими заборонами. Начебто приготувала жінка у п’ятницю тісто на квашу та й пішла поратися на обійстя. Повертається, аж горщик із квашею стоїть на долівці, рушник скинуто, а кваша розляпана по всій хаті — по стінах та дверях, по миснику та по печі. Довго жінка мила й прибирала і вже ніколи цього дня не ставила квашу. В. Милорадович записав на Полтавщині подібну історію: «Наробила жінка проти неділі кваші, накрила на лаві скатертиною, а сама лягла спати. Коли чує: леп, леп по стіні ополоником, аж тричі і сказало: «Є квага, та логи нема!». Так жінка та встала, перехрестилась і заріклась довіку робити квашу проти неділі».На другому тижні Великого посту розпочиналися молодіжні гуляння — «вулиця». Називалися вони так тому, що парубки та дівчата збиралися вже не в хаті — частково для роботи, а частково для розваг, а на вулиці чи на вигоні. Влаштовували ігри, співали веснянки. Характерною ознакою весняних «вулиць» було закопування дівчатами каші для «приманювання» хлопців. Цей ритуал докладно описав у другій половині XIX століття український етнограф Павло Чубинський: «Вкрали дівки ложку у парубка, швірень од білої кобили і яйце од білої квочки, що сидить. Зварили кашу проти неділі уночі, вкинули це яйце, тією ложкою помішали і закопали, — де збираєтця улиця, забили там і той швірень і ту ложку, та ще й потанцювали на тому місці. То вже де ходить, не ходить парубок, а туди вже так як цуркою тягне. Таки мусить прийти на шворівщину. Навіть собака де бігає, не бігає, а прибіжить туда, понюхає, сяде та так і завиє» (Поділля).
Подібні обряди вершили на Чернігівщині, Волині та в інших регіонах України. На Київщині дівчата ловили рака, відривали в нього ліву клешню і варили з нею та з маком кашу. Потім закопували разом із горщиком під перелазом, на тому місці, де вони хотіли б бачити хлопців. Над кашею вбивали кілок, на нього чіпляли вітряну витушку — «щоб хлопці крутились». Під час виконання ритуалу співали:Каша з маком, каша з маком,Щe й ракова клешня,Щоб крутилися тут хлопціДалекі й тутешні.На Чернігівщині кашу часто закопували не в горшку, а в яєчній шкаралупі, яку обережно знімали з вареного яйця від білої або червоної (але не чорної) курки. Кашу варили з різних круп, змішаних разом. Вважали, що чим їх більше, тим більше (і з різних кутків села чи то з інших населених пунктів) буде приходити на вулицю хлопців. Потім на тому місці розкладали невеличке багаття, сідали довкола нього і співали веснянки. Відомий літератор та етнограф Борис Грінченко записав наприкінці XIX століття:«Закопали горшок каші,Ще й колком прибили,Щоб на нашу улицюПарубки ходилиЩо на нашій да улиціДівки-чаровниці:Закопали горшок кашіПосеред улиці.Не так вони закопали,Як колком правили,Щоб на нашу да вулицю"Парубки ходили.
Завантажити реферат