Сторінка
12
Американська нація почала формуватися у кінці XVІІ століття. На початках її основу складали англійці, ірландці, валійці та шотландці, які згодом змішалися з голландцями (після передачі Англії Нового Амстердаму — Нью-Йорка), німцями, французами, данцями та іншими. Власне, англійці й принесли в колонії свою мову, особливості способу життя та культури. Проте єдиною етнічною спільнотою населення англійських володінь у Північній Америці насправді так і не стало. Існували різні колонії, які були роз’єднані як політично, так і етнічно (у Нью-Йорку була велика голландська громада, в Пенсільванії — німецька, у Північній і Південній Кароліні —громада французьких гугенотів). З часом етнічні відмінності, зумовлені різним складом прибулого населення, у більшості штатів згладилися. Проте зростали регіональні відмінності. Нова Англія (Північ) і Південь розвивалися зовсім різними шляхами — вільне підприємництво і фермерство Півночі та плантаційне господарство Півдня, де процвітало рабство. Недаремно економічне та суто людське протистояння північних «янкі» та південних «джентльменів» призвело до тимчасового розпаду країни і громадянської війни. Незважаючи на те, що Сполучені Штати було знову об’єднано, протистояння збереглося надовго. А прецедент створення незалежної південної Конфедерації ще довго впливав на політику США. Разом із завоюванням чи придбанням нових земель у Сполучених Штатах посилювалися регіональні відмінності. Французька Луїзіана, колишні мексиканські землі внесли значний «чужий» компонент у переважаючу англосаксонську культуру США. З часом цей вплив посилився. Приозерні штати активно заселялися неанглійським європейським населенням. Маючи історичний ґрунт, багато іспаномовних мексиканців переселялося на свою колишню територію в південно-західні штати. До того ж у деяких регіонах сформувалося специфічне англомовне населення, яке значно відрізняється від приатлантичних американців.
Передусім, специфічною територією з яскраво вираженою регіональною ментальністю й усвідомленням власних окремих інтересів є Техас, який має певний досвід незалежності. Далі за рівнем прояву регіональної специфіки йде населення штатів, за якими збереглася колишня назва «Захід». Власне, якщо й існує американський етнос, то ним є населення цього регіону, стиль життя якого поєднав культуру та досвід перших європейських переселенців з традиціями та світосприйняттям корінного індіанського населення. В цих штатах нині триває досить активний процес «укорінення» людей на землі, тобто люди намагаються знайти історичні підстави для проживання на цій території. Переселенська американська традиція вже не в моді. Жителі внутрішньої північно-західної частини США та гірських штатів у районі Скелястих гір дедалі більше ідентифікують себе як спадкоємців колишнього індіанського населення цих земель. Якщо на початку ХХ століття існувала загроза цілковитого зникнення індіанців як етнічної сукупності, то в наш час вже більше мільйона американців Заходу вважають себе індіанцями, а близько десяти мільйонів стверджують, що в них тече індіанська кров. У цих штатах престижно знаходити пращурів серед індіанців, це надає великого авторитету. Можна припустити, що на колишньому американському Дикому Заході людей, які «знайшли» свої індіанські корені, з часом буде все більше. Тим самим ці штати будуть все більше відособлюватися від приатлантичних та приозерних штатів, де панує культура «переселенців».
Отже, всередині Сполучених Штатів поглиблюються етнічні та культурні відмінності. Вони все більше ставлять під сумнів твердження про єдину американську націю. Через великі розміри країни й різноманітність географічних умов переселенці з Англії на Тихоокеанському узбережжі США стали зовсім відмінними від переселенців з Англії на Атлантичному узбережжі.
Намагаючись об’єднати різношерсте населення своєї країни і посилити внутрішню стійкість, уряд Сполучених Штатів протягом тривалого часу провадив політику ізоляціонізму. Проте така велика країна з розвинутою економікою довго не могла бути ізольованою від планетарних політичних подій. І Сполучені Штати на початку ХХ століття увірвалися у світову політику з наміром ще більше розвинути свою економіку за рахунок інших країн. Проте цей прорив на світову арену не був результатом завершення консолідації «американської нації». Просто було знайдено нову мету, яка повинна була згуртувати все населення Штатів. Цей процес боротьби за перетворення США в найпотужнішу світову державу став незворотним. Країна, яка більше століття стримувала свій величезний потенціал, з великою швидкістю вирвалася на світову арену. Отримавши колосальні прибутки від двох світових війн, США по праву стала «супердержавою» світу. Проте для такого типу держав, які найбільше розвиваються під час війн чи значних військово-політичних протистоянь, для постійного прогресу і підтримки загальнодержавної мети завжди потрібний «ворог». І чим сильніший ворог, тим більше країна мобілізується і, відповідно, більше розвивається в усіх сферах. Це закономірно, оскільки Сполучені Штати формувалися як держава і збільшували свою територію в напруженій боротьбі з Англією, корінним населенням — індіанцями, з Мексикою. І лише сильний ворог міг об’єднати населення такої різнорідної за всіма параметрами території, як США. Таким чином у країни з’являлися все нові вороги — Німеччина, Японія, Радянський Союз, і всі вони в той чи інший спосіб були переможені. У наш час Сполучені Штати продовжують залишатися державою-лідером. Проте синдром пошуку ворога залишився. Росія втягнута у власні внутрішні проблеми і навряд чи зможе з ними впоратися. Відтак вона вже не може реально претендувати на роль конкурента Штатів. Щодо економічно розвинених країн, то вони можуть конкурувати зі Сполученими Штатами лише в економічній сфері, але аж ніяк не в політичній чи військовій. Проте США все ж намагаються знайти нових ворогів. Тепер найбільшим з них є Ірак, якого Штати вперто не хочуть остаточно перемагати, позаяк не знайдено нового противника — настільки ж негативного, наскільки й сильного (чи замкнутого, про силу якого можна створити міф).