Сторінка
3
ЙОГО ПРИХИСТИЛА КОЛОМИЯ
Середина травня 1919 рік Коломия „під румунським постолом”. Проте тут, у місті над Прутом, ніби в іншій державі, ангелом-хоронителем родини Чайковських став недавній старшина УСС, і зять Володимир Бемко. І затишна бухта під назвою Коломия, таки припала до серця самбірським скитальцям, бо мала давно відомі в краї, видавничі, мистецькі надбання. Але й тут діяло правило: „Бий своїх, аби чужі боялися”. З цього приводу не можемо не згадати пріснопам’ятний судовий процес з тодішнім директором Українського Народного дому Прокопом Мостовичем, який, очевидно, з намови польських владоможців домагався виселення Чайковського з апартаментів цієї інституції, та ганебно програв справу у двох інстанціях .
Попри те родину Чайковських єднали щирі стосунки з передовими людьми міста, зокрема екс-сенаторкою, й літераторкою Оленою Кисілевською, на квартирі якої замешкувала донька Чайковських Наталя Трач, яка вийшла заміж за рідного брата відомого актора галицької сцени, коломийця Володимира Блавацького (Трача). При пологах вона померла, забравши зі собою в могилу одного з немовлят-близнюків . В цій саме кам’яниці, з подачі дружини Андрія Чайковського Наталі, 1925 р. започаткувався часопис „Жіноча доля”. Частими гостями, тут, на тодішній вулиці Костюшки, 25, (тепер Театральна) були журналісти цього альманаху Ірина Вільде, Іван Зубенко . В цих стінах, де формувався музей народного мистецтва Гуцульщини, А. Чайковського знали ще, як щедрого жертводавця.
Так минуло п’ятнадцять сповнених творчої енергії літ, у співпраці з Українським Національно-Демократичним Об’єднанням, активом „Рідної школи”, іншими патріотичними рухами й організаціями, які в умовах польскої займанщини виховували істинних патріотів. А ще ж до коломийського періоду належить три десятки виданих й перевиданих книжок, які складають гідну літературну спадщину Андрія Чайковського.
ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ
Окремої сторінки заслуговує опис урочистостей з нагоди святкування 40-літньої громадсько-політичної й літературної діяльності Андрія Чайковського, які відбулися спочатку у Львові 21 грудня 1928 року. Серед двох сотень шанувальників його творчості, виділявся, зокрема відомий професор-радянофіл Антін Крушельницький, який закликав А. Чайковського повернути своє письмо в бік радянської України. Та як відомо його самого не врятували подібні агітаційні промови, бо невдовзівся велика сім’я Крушельницьких стала жертвою режиму.
2 березня наступного року естафету Львова перейняла Коломия, а саме переповнена концертна саля тодішньої Каси щадничої (нині приміщення Народного дому). Тож, коли подружжя Чайковських переступило поріг закладу, то кількакратним „Слава!” їм гратулювала молодь „Українського Педагогічного Товариства „Рідна школа”, гімназисти-пластуни . Доповідь виголосив побратим по перу, видавець, професор-україніст Дмитро Николишин. Цей реферат вийшов того ж року окремою книжкою накладом „Жіночого кружка”. З-за лаштунків виходили учні українських шкіл міста, які декламаціями доносили до ювілянта уривки з його „Побратимів”, чи то „Олюньки” . Їм на зміну линув добре поставлений професійний голос місцевого аматора сцени Олекси Скалозуба. А хорове товариство „Боян”, на чолі зі своїм диригентом й керівником, пластовим провідником і математиком Романом Шипайлом подало велику програму музичних номерів. Співали також й стопчатівські селяни, та наймолодші учасники концерту, зокрема дівочий хор середніх шкіл. Голова комітету з проведення урочистостей, викладач іноземних мов у гімназії Богдан Левицький передав у дар містянам портрет Андрія Чайковського роботи Миколи Анастазієвського, яку замовили в художника українські товариства,: Народний дім”, „Просвіта”, „Рідна школа”, „Сільський господар”, „Покутський союз”, „Окружний союз”, „Покутський господар”, „Маслосоюз”, „Жіночий кружок”, „Жіночий базар”, „Учительська спілка”, журнал „Жіноча доля”, „Родина” . Цю роботу помістили на видному місці в Народному домі.
Велич святкового дійства підсилив срібний лавровий вінок, з карбуванням на металевій стрічці:„Вельмишановному докторові А. Чайковському в 40-літню річницю письменницької та громадської праці українські установи міста Коломиї, 2. III. 1929”. який вручили зворушеному письменнику й громадянину Марія Мельникова та Іван Чернявський. Як з рогу достатку винуватець торжества приймав вітання від коломийських народних шкіл ім. княгині Ольги, Тараса Шевченка, а також із Мишина й П’ядиків, читалень з Печеніжина, Коршева, Стопчатова, Ковалівки. Юліан Ковалів зачитав вітальні телеграми, яких надійшло на той час понад сім десятків, одна навіть з підписом консула радянської України Георгія Лапчинського зі Львова . Завершальну промову виголосив сам Андрій Чайковський, яку опублікувала львівська газета „Новий час”, ч.32. Комерс закінчився аж біля опівночі.
ОСТАННІЙ ЮВІЛЕЙ
На день 21 вересня 1934-го припала золота дата вінчання, адже пів віку тому доля правника-початківця Андрія Чайковського звела з вчителькою Наталею Гладилович. Того дня зранку всі були на службі Божій в Коломийській Святомихайлівській церкві. Подружня пара приступила до св. Причастя. На Літургію були делеговані представники кількох місцевих товариств, було по родинному затишно і весело. Однак осінні краєвиди за вікном навіювали депресію, пов’язану з прогресуючою, невиліковною хворобою письменника .
ЗГАСАЛА ЖИТТЄВА СВІЧА
—Якби я видужав, казав своїй дружині, і міг би працювати, я написав би ще одну повість, але вона була б зовсім інша, як усі попередні.
Але цьому, на жаль, не судилося збутися. Ставало гірше зі здоров’ям, і нічим не міг зарадити помираючому Чайковському лікар Володимир Ганківський. А на Різдво, взагалі розплакався, як дитя, бо життєлюбом був, який враз гостро передчував свій близький кінець. Перед Великодними святами Чайковський забажав висповідатися, і декан Коломиї Олександр Русин віддав свідомому своєї близької кончини „кілька полудневих годин на розмову і потіху”. Святі Таїнства приймав лежачи, бо не міг уже сидіти, проте і з цього сумного епізоду не оминув покепкувати, сказавши: „Тепер маю уже пашпорт на другий світ”.
2 червня 1935 року, 9-й годині „душа його покинула знеможене тіло”, так напише Варшавське видання „Наша культура”.
ПРОЩАННЯ
Завантажити реферат