Сторінка
4
Небаченої досі людності „ .з усієї галицької волости” зібралося тоді під стінами Народного дому, балкони якого завішані чорною матерією. Посередині, над входом портрет покійного, звідки, від імені великої української громади прощається згаданий Дмитро Николишин. За ним промовляє д-р Волошин представник львівської централі „Союзу Українських Адвокатів”, до організації якого й доклав колись зусиль Андрій Чайковський. Польською мовою слово тримає й представник адвокатської палати міста д-р Босаковскі. Жалобна процесія з тринадцятьма священиками, рушила на старий цвинтар „Монастирок”. Понад два десятки вінків несло вдячне громадяство Коломийщини. Молодь йшла з дерев’яною рамою, власноруч виготовленою покійним, на якій були прикріплені перехрещені декоративні шаблі і кріси, що охороняють рідну землю алегорія тематики основних творів Чайковського. Під час сумного походу, й на церемонії прощання знову співав „Боян”. Останні слова від Кирила Трильовського, Романа Купчинського, Олени Кисілевської, а на домовину ліг кетяг червоної калини символу України. Це були справді „княжі похорони”, як напишуть згодом учасники тих подій.
КОРОТКЕ ПОВЕРНЕННЯ
У перших роках по смерті Андрія Чайковського відбувалися пам’ятні академії в багатьох більших чи менших містах і містечках Галичини, ба й навіть у Кракові, де під орудою літератора Богдана Лепкого створено комітет по вшануванню імені славного краянина. В Бережанах відкрили музей, в якому до початку Другої світової війни директорував д-р Франц Коковський. А у щойно створеному Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини відчинив двері меморіальний куток письменника, інтер’єр якого складався з робочого стола-б’юрка, на якому серед канцелярських приладів були гусячі пера, побіч стояв м’який плюшевий фотель і настільні дзигарі віденської роботи, на стінах світлини, прижиттєвий портрет самого А. Чайковського маляра М. Анастазієвського, посмертна картина пезля Ярослава Лукавецького, пара власноручно виготовлених дубових рам, які приніс його внук учень III гімназійного класу Андрій Ставничий. Про внутрішній вигляд кімнати свідчить тодішній „Переписний листок” виданий з нагоди VI з’їзду музейників, що відбувся в Коломиї 5-6 червня 1938 р.
ВИМУШЕНЕ ЗАБУТТЯ
Нагінка органів нової влади стосувалася всього того, що діялося на Західній Україні до 1939 року. Так в опалу потрапили твори і діяльність Андрія Чайковського, як представника „буржуазно-націоналістичного” керівництва краю. Одразу після Другої світової партфункціонери заборонили виставляти в музеї фото, де 1914 р. у Львові, А. Чайковський був зображений з архикнязем Фридрихом. 1955-го ЦК КПУ видав наказ згідно якого необхідно було очистити музейні виставки, фондосховища од ідеологічно шкідливих речей, які не співпадали з радянською моделлю побудови соціалізму. Благо всі речі вдалося передати на збереження родині Чайковських, зокрема синові Андрію. Свого часу він багато зробив для розвиту бібліотечної справи в Коломиї, однак при сторонніх волів не говорити про батька . Вийняток становив 1958 р., коли у львівському видавництві ”Каменяр” вийшла збірка „За сестрою”, а 1966-го вперше перевидали „Олюньку” нейтральні, здавалося б твори, та розголосу по обидвох протилежних таборах наробили чимало. Ще далеко було до того, аби крига замовчування таки повністю скресла.
НА ПОРОЗІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Згадується передвечірній час 13 липня 1988 року, коли організована місцевим історико-культурним товариством „Поступ” громада рушила з вінками до могили Андрія Чайковського, аби вшанувати роковини його уродин. Але й там, на цвинтарі було вельми велелюдно, у повітрі витав свіжий вітер перемін. Тут уперше відкрито прозвучало вільне слово, якого спрагло воліла нація. Опісля, ледь не всіх учасників акції переслідували т. зв. правоохоронці. Люди старшої генерації, які біля склепу-усипальниці ділилися з присутніими спогадами, потерпали від принизливих допитів та штрафів. Були серед них актор Ігор Салій, вчитель-пенсіонер Володимира Пригродська ., але ніхто не покаявся за вчинене, а навпаки, ці люди зі своїх потаємних сховків випозичали книжки А. Чайковського всім, хто їх бажав. Так у Покутській столиці виникла перша хвиля піднесення і обурення до властьімущих, яка й змела їх.
Це вже наступного року, з дозволу міськради проводилися вечори пам’яті, а в музеї розгорнуто виставку меморіальних речей А. Чайковського, які чекали свого часу у фондах. Тоді серед багаточисельних відвідувачів була й бережанська делегація, яка на згадку про довгоочікувану зустріч подарувала портрет письменника. 1—2 червня 1991 р. у гості до Самбора зібралися з візитом і коломийці, а до нас все частіше навідувалася ближня і дальня родина Чайковських. Справжнім товаришем музейників став внук письменника, диригент і музикант з Івано-Франківська Андрій Андрійович Чайковський.
Вже без остраху правилися панахиди за упокій його душі, й ставилися вистави, проводилися літературно-наукові читання, та спадало біле полотнище з пам’ятних плит, як це було при великому здвигу людности 16 травня 1992 р. в Коломиї, біля головного входу до музею, де проживав художник слова. Автор проєкту горельєфу С. Топорков. Захід проводив голова міськрайонного Товариства „Просвіта” Василь Глаголюк, вітальне слово мав й голова міськради Володимир Машталер, інші учасники дійства . А в середині цих сивих стін була готова до огляду літературна виставка. Свято завершилося в Народному домі спільним концертом творчих гуртів художньої самодіяльності поставлений силами тутешніх аматорів, а також з Самбора й Бережан, де, до слова, регіональний центр української книги пропонував добрий десяток різних видань творів А. Чайковського, які користувалися підвищеною популярністю.
Завантажити реферат