Сторінка
5

Макіавелі

Виняткова історична ситуація потребувала відповідних - теж виняткових, надзвичайних заходів. До 1512 р. Макіавеллі припускав лише легальні засоби зміни існуючого у Флоренції державного ладу. Але після того як цей лад був насильно знищений продажною верхівкою «масного народу», він став уповати тільки на революцію. Макіавеллі вважав реалістичним на деякий час відмовитися від республіки і спробувати використовувати реставрований Медичи режим політичного насильства для звільнення Італії від іноземців і наступного «оздоровлення» державних порядків у її «розбещених» містах, у тому числі й у себе на батьківщині. Теоретично, як гіпотеза, їм у цей час признавалося, що якби в «розбещених» містах-державах виявилося можливим відродження суспільної свободи, то в якості першого кроку до неї «необхідно було б ввести в названих містах режим скоріше монархічний, ніж демократичний, із тим щоб ті самі люди, що через їхню нахабність не можуть бути полагоджені законами, якоюсь мірою карались владою » («Міркування», I, 18).

«Государ» покликаний був довести слушність цієї гіпотези.

5.Гуманістична народність "Государя".

Макіавеллі твердо вірив у розум. Він думав, що за допомогою розуму може знайти вихід навіть із безвихідного положення. Треба тільки старанно продумати всі деталі, відкинути прекраснодушність ілюзії і не приймати бажане за дійсність. Макіавеллі спроможний був оцінити шляхетність етичних, суспільних і політичних ідеалів своїх безпосередніх попередників - гуманістів XV в., але, шукаючи вихід із безвиході національної кризи, він

вважав «більш вірним шукати дійсної, а не уявлюваної правди речей» («Государ», XV). Сучасник Томаса Мору, він створював свого «Государя» як твір програмно антиутопічний. Він навіть іронізував над винахідниками проектів ідеальних суспільств і держав: . . Незважаючи на весь свій політичний реалізм, він не зумів вийти за межі індивідуалістичної ідеології європейського Відродження. Утопічним проектам ідеальних суспільств і держав Макіавеллі протиставляє усе той же гуманістичний ідеал самодостатньої Людини. Революція в Італії, на його думку, була під силу тільки дуже сильній особистості, ще більш сильній, чим герої Лівія і Плутарха, а, головне, ще більш «розумній» - . Макіавеллі спробував проаналізувати його спокійно й об'єктивно, як дійсний учений, і передбачити буквально всі можливості. Уява головного героя «Государя» будувався як свого роду відповідь на комплекс політичних питань, поставлених автором із граничною чіткістю і реалізмом. Проте, тому що індивідуалістична ідеологія Відродження справді наукової відповіді на проблеми, пов'язані з національною кризою Італії, дати не могла, розум нового государя в книзі Макіавеллі неминуче утворився фантастичним, художнім, патетичним, ідеальним і теж по-ренессансному утопічним.

Але звичайно, ідеальність головного героя «Государя» попри все те, що уява ця спиралася на ідеали гуманізму італійського Відродження, виявилася дуже несхожою на ідеальність героїв Альберти, Полициано і Пьеро делла Франческа. Майже обов'язкове для гуманістів твердження: «людина добра» перестало бути аксіомою. Новий государ, на думку Макіавеллі, не може у своїй діяльності виходити з визнання абсолютно доброї природи людини, тому що «той, хто хотів би завжди сповідати віру в добро, неминуче гине серед багатьох людей, далекихвід добра» («Государ», XV). Не відкидаючи, що то було б дуже похвально, якби новий государ був людиною чесною і прямодушною, Макіавеллі відразу добавляє: «Проте досвід нашого часу показує, що великі справи творили саме государі, що мало рахувалися з обіцянками, хитрістю вміли кружляти людям голову і зрештою долали тих, хто покладається на чесність» (XVIII). Автор «Государя» не тільки вказує на практичну неможливість для свого героя мати всі традиційні загальнолюдські чесноти, «тому що цього не припускають умови людського життя», але і відзначає відносність цих чеснот із погляду тих кінцевих політичних і національних цілей, що ставляться в «Государі» (XV). Тому доблесть нового государя, його «virtu», припускає велику моральну еластичність. Новий государь «повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, набожним; повинен і бути таким, але треба так затвердити свій дух, щоб при необхідності стати іншим він міг би і вмів перетворитися в протилежне» (XVIII).

На подібного роду визнаннях засновані уявлення про цінічний аморалізм автора «Государя». Але Макіавеллі найменше був циніком. Протиріччя між загальнолюдською мораллю і реальною політикою усвідомлювались їм як трагічні протиріччя часу. У цьому змісті особливо показова глава «ПРО тих, хто добуває державу лиходійством», де одночасно говориться і про зразкову доблесть Агафокла і про те, що «не можна називати доблестю убивство своїх співгромадян, зраду друзям, відсутність вірності, жалості, релігії» (VIII). Вся творчість Макіавеллі була спробою знайти раціональне вирішення цьому протиріччю. Спираючись на досвід реальної політики, що не мав нічого загального ні з християнською, ні з загальнолюдською моральністю, послідовно долаючи трансцендентність середньовічної ідеології, автор «Государя» шукав нові критерії моральності в земній дійсності, і насамперед у самій політичній діяльності нового государя, спрямованої на суспільне оздоровлення Італії і звільнення її від «варварів». Мірою чесноти-доблесті при цьому неминуче надавалася успішність дій сильної особистості, благо котрої поступово починає отожнюватись із суспільним благом, із благом Батьківщини і Народу. Звідси - моральний утилітаризм «Государя» і звідси ж історично закономірний відхід Макіавеллі від деяких наріжних принципів гуманістичної ідеології Відродження, породжений не стільки його мнимим аморалізмом, скільки внутрішніми, історичними протиріччями самого ренесансного індивідуалізму.

Макіавеллі, як і його попередники, теж у ряді випадків схильний був різко протиставляти сильну особистість, що творить історію, особистості пасивній. Це було однією з причин, чому він вважав, що будь-які засоби, що забезпечили новому государю перемогу, одержать у цьому світі суспільне схвалення: «Юрба, чернь йде за видимістю й успіхом справи. У світі немає нічого, крім черні .» (XVIII). Проте таке традиційне для гуманізму Відродження протиставлення особистості юрбі оберталося в «Государі» - і саме тому, що Макіавеллі ввів його в межі реальної, історичної дійсності, - безсумнівним збитком для особистості. Новий государ не володіє вже ні «божественністю» людини Фічіно і Пико делла Мирандола, ні «універсальністю» людини Альберті. Він навіть людина тільки наполовину. Міфологічним зразком для нього служить кентавр. «Новому государю,- писав Макіавеллі,- необхідно уміти володіти природою як звіра, так і людини» (XVIII). Основний «virtu» для Макіавеллі була сила - військова сила. «Не може бути гарних законів там, де немає сильного війська, а де є сильне військо, звичайно, будуть гарні закони» (XII). Тому «государ не повинний мати іншої цілі, іншої думки, ніякої справи, що стало б його ремеслом, крім війни, її заснування і правил, тому що це єдине ремесло, що личить повелителю» (XTV).