Сторінка
4

Макіавелі

4.Причини що спонукали Макіавеллі до написання "Государя"

Від всіх інших політичних творів епохи Відродження «Государя» більше усього відрізняє те, що його дотепер читають і ті, кого зовсім не цікавить політика. Задуманий як строго науковий трактат, невеличка книга Макіавеллі не тільки глибоко і всеобічно відбила історичну трагедію Італії, але і додала їй риси естетичноі загальнолюдськоітрагедіі. Це перша велика трагедія європейського Відродження.

Безсумнівно, у даний час не уявило б великої праці встановити, що у своєму аналізі історичної ситуації Макіавеллі опустив багато найбільш істотних економічних і соціальних причин, що обумовили військову і політичну слабість італійських держав у ту пору, коли вони одне за іншим робилися жертою французької й іспанської агресії. Проте для розкриття естетичноі концепції «Государя» це не так уже важливо. Важніше не пропустити інше. Макіавеллі з разючою для його епохи історичною проникливістю відразу ж увів народ у політичну діалектику трагічних протиріч сучасної йому дійсності. «Подивишся на князів, що позбавилися в наші дні своїх держав в Італії,- писав він у «Государі»,- і з'ясується, що деяким із них народ був ворог, а інші, користуючись народним розташуванням, не зуміли убезпечити себе від знаті» (XXIV).

Чи можна було якось паралізувати дії відзначених Макіавеллі причин? Чи була хоч найменша можливість перебороти кризу - вийти з тієї вовкуватої безвиході, у який завела Італію не доля, не Божественне Приречення, про яке віщав Савонарола, а, здавалося б, усього лише «недотепність» її правителів, світських і духовних? Подібно всім письменникам Відродження, Макіавеллі був індивідуалістом. Щирим творцем історії він вважав не Бога, а людину, рівновелику Богу у своїх творчих, можливостях. Історія, підтверджували гуманісти, справа рук самотніх титанів. Разом із Богом вони виключали зі сфери історичної творчості також і Народ. В одній з перших же глав «Міркуванні» Макіавеллі підтверджував: «Варто взяти за загальне правило таке: ніколи або майже ніколи, не траплялося, щоб республіка або царство із самого початку одержували гарний устрій або ж перебудовувались би наново, відкидаючи старі порядки, якщо вони не засновувалися одною людиною» (I, 9). У цій же главі Макіавеллі посилався на Ромула, що заснував основи величі Рима, і Клео-мена, що, повернув «розбещену» Спарту до її здорових початків, «цілком відновив закони Ликурга». Проте і сучасну йому Флоренцію, і всю іншу Італію не могли вже спасти навіть такого роду сильні особистості. У вісімнадцятій главі «Міркуванні» Макіавеллі пригадав і про Ромуле і про Клеомене, але тільки для того, щоб сказати: «Не можу не відзначити, що обидва вони не мали справи з матеріалом, зіпсованим тієї розбещеністю, про яку ми міркували в цій главі».

Виходу не було.

Безвихідність створила «Государя».

Досвід сучасної політики навчив Макіавеллі тому, що фортуна в справах людських значить багато більше, чим це рекомендувалося флорентійським неоплатоникам, що зрівнювали людину з космосом, а не з історією. Він приймав як безсумнівну істину, «що люди можуть сприяти приреченням долі, але не в змозі перешкоджати їм». У той же час Макіавеллі був переконаний, що ніщо не може виправдати малодушності людини, що змирилася перед невідворотністю року («Міркування», II, 29).

На початку XVI в. перед італійською гуманістичною інтелігенцією постало те же саме болісне питання, що на зорі сторіччя буде терзати заколотного принца Гамлета: «Що шляхетної духом? » Автор «Государя» не захотів прийняти сформовану в Італії ситуацію як історичну неминучість, котрій треба просто упокоритися. Він волав скоріше зовсім відмовитися від свободи, чим шукати її в чистій поезії або релігії - поза суспільством і поза історією. Саме в той самий момент, коли Макіавеллі усвідомив усю глибину морального і цивільного падіння Італії, у ньому вибухнула воля. до опору злу. Він написав «Государя», тому що був наділений світовідчуванням трагічного героя. Макіавеллі усвідомлював: для того щоб залишитися людиною, необхідно, незважаючи ні на що, усупереч всім очевидностям неминучої поразки, мужньо «ополчась на море смут, зразити їхнім протиборством» («Гамлет», 111,1).

«Государ» був породжений героїчною мораллю епохи Відродження.

Вирахування розуму не змогли придушити в гуманісті й інтелігенті Макіавеллі почуття відповідальності перед приниженою батьківщиною і поневоленим народом. Тверезий аналіз політичної ситуації підказував йому вкрай песимістичні висновки, але совість говорила: «Так, немов покинута життям, чекає Італія, хто ж зможе зцілити її рани, покласти кінець розгарбуванню Ломбардії, поборам у Неаполі і Тоскані, вилікувати виразки, що давно загноїлися»» («Государ», XXVI).

Ображене моральне і національне почуття звало до негайних рішучих політичних дій. Надію на успіх Макіавеллі черпав у самій безмежності національної катастрофи. «Розбещену» Італію не змогли б спасти ні Ромул, ні Мойсей, ні Кир, ні Тесей. Але адже нікому з них не припадало діяти в настільки ж винятковій ситуації.

«Для того щоб пізнати силу італійського духу,- писав Макіавеллі,- Італія повинна була опуститися до теперішньої межі, бути більше рабою, чим євреї, більше слугою, чим перси, більше розсіяною, чим афіняни, бути без глави, без державного закону, розбитою, пограбованою, знівіченою, , що перетерпіла усі види приниження» («Государ», XXVI).