Сторінка
6
Автор наприкінці другого розділу коротко говорить «Ω тітлЂ» (31), якій «свойствεн(ъ)но . єстъ пачε сущихъ написан(ъ)ны(х) писмεнъ значити», тобто вказувати, що в слові більше літер (звуків), ніж написано: б̃ъ, ω(т)̃цъ, сн̃ъ та ін. Нормативну роль відіграли правила вживання шести розділових знаків, викладені в кінцевому параграфі цього розділу — «Ω точкахъ» (32—35). До «точок», якими розділяється текст, відносяться: «ЗапАтаА(,), Срока(.), Двосрочїε (:), И по(д)столїА (;)». Правила вживання цих знаків пов’язуються зі змістом: «запАтаА» (кома) вживається для відділення незавершеної частини («нε съвεр(ъ)шεн(ъ)ну рЂчъ из(ъ)рεк(ъ)ши») висловлювання, а «срока» (мала крапка) та «двосрочїε» (двокрапка) — після незакінченого висловлювання, але завершенішого, ніж частина, що відділяється комою. «ПодстолїА» звичайно позначає запитання («въпрошεнїε»). Знакъ «Съєдинитεл(ъ)наА» (-) вживається для переносу частини слова в наступний рядок («съεдинАεтъ . рεчεнїε раздЂлεн(ъ)ноε»), «Точка» (.) ставиться після закінченого речення («съвεршεн(ъ)ноε слово и(з)рεкшε(й) съвεршаεмъ нεю»). Основна (третя) частина пам’ятки — «Ω εтvмологїи» (c. 36—175), «яжε части слова оучитъ раздЂлАти и въ своємъ и(х) чину бл̃голЂпнω полагати», де викладено вчення про «части слова» — морфологію. За традицією «рεчεнїε» («час(т) малаА ω(т) слова в(ъ)зимаεма. яко, ходитъ») тут означає «слово», а «слово» («рεчεнїй сложεнїε. єжε явлАε(т) мыс(л) самосъвε(р)шε(н)нε. яко павεлъ въ храмЂ ходи(т)») — «речення».
У «Граматиці» Зизанія, як і в грецьких посібниках, налічується вісім «видωвъ слова» — частин мови: «Различїε, ИмА, МЂстоимА, Глаголъ, Причастїε, Прεд(ъ)логъ, НарЂчїε, Съюзъ» (перелік такий, як у львівській «Грамматіці» 1591 р.). Перші п’ять частин мови — «скланАεмыА». решта — «нεскланАεмыА». «Различїя» (тобто артикля), що визначається як «часть слова скланАεма, по(д)чинАεма скланАεмымъ имεнамъ» (39—43), в церковнослов’янській мові не було. Як окрему категорію артикль введено під впливом граматик грецької мови, насамперед львівської 1591 р., та відомої статті «Ωсьмь чєстии слова». До грецького (власне постпозитивного) артикля, як і в попередніх названих працях, прирівняно церковнослов’янський відносний займенник іжε, яжε, εжε, який провідмінювано за родами (в межах кожного роду автор налічує по десять окремих форм, що виступають у різних відмінках), числами, відмінками. Мовознавець свідомо оминає препозитивний артикль як категорію, зовсім чужу слов’янській мовній системі.
При викладі «различія» Зизаній уперше в нашому мовознавстві виділяє новий відмінок — «творител(ъ)ный». У грецькій мовній системі цього відмінка не було. Латинські граматики називали його спочатку «шостим відмінком», а потім —аблативом. Аблатив у латинських граматиках мав різні значення, включаючи значення наших орудного й місцевого відмінків. Одну з функцій латинського аблатива Зизаній відкрив у слов’янській граматичній системі.
Розділ «й имεни» (44—89) об’єднує іменники, прикметники та числівники. Найбільше уваги приділено іменникам, найменше — числівникам. Граматист пропонує два визначення імені — коротке: «ИмА єстъ нарεчεнїε вεщи» та більш розгорнуте: «ИмА єстъ часть слова скланАεма, яжε вεщъ знамεноуεтъ, нε дЂлати жε что или страдати» (44), в якому значення імені яскраво протиставляється значенню дієслова. Щоправда, спосіб визначення імені відповідає власне визначенню іменника, адже слово означає річ («вεщъ»), коли до нього можна додавати той, таА, тоε (той камεнь, таА зεмла*, тоε морε). Л. Зизаній спочатку дає поділ імені на «Соб(ъ)ствен(ъ)ноε, и Нарицаεмоε». Перше з них (власне) «єдиной токмω вεщи случаεт(ъ)сА» (ІАковъ, Ан(ъ)на), друге (загальне) — «єстъ мнωгимъ ωбщεε» (мужъ, жεна, сεло). Крім цього, загальне ім’я буває «(осущεствεн(ъ)ноε» (іменник), «єму жε нε можε(т) приложитисА, мужъ, жεна, животноε. яко, чл̃къ. конь. полε» та «прилагаεмоε» (прикметник), «єму же мощно прилагати, мужъ, жεна, животноε. яко, мудрый. бЂлый. чεрный» (46),
Ім’я характеризується сімома категоріями: «Раз(ъ)сужденїε, Родъ, Видъ, Число, Начертанїε, Падежъ, и Склонεнїε». Автор дає визначення кожної із них. «Разсужденїε» визначається як прикметникова категорія ступенювання — «различїε именε прилагаεма(г)[о] чрε(з) степεни» (47). «Раз(ъ)суждвнїА стεпεнїй» — три: «положен(ъ)ный» (ст̃ый), «раз(ъ)судный» (ст̃Ђйшїй). «прεвыш(ъ)шїй» (прεсвАтЂ(й)шїй). Привертає увагу те, що у вищому ступені виступає суф. -Ђйш-, якому відповідав західноукраїнський -ійш- 80. Форми ступенів порівняння можуть бути правильні («ра(з)суждεнїε подобоначεртатε(л)ноε») і суплетивні («стропотноε»). Як приклади «стропотнаго» ступенювання поруч із церковнослов’янськими подано українські: мεн(ъ)шїй, наймεн(ъ)шїй; гор(ъ)шїй, найгор(ъ)шїй. У формі найвищого ступеня префікс най- — наголошений, що спостерігаємо й тепер в окремих південно-західних говірках 81.
Література
1. Ильинский Ф. М. Большой катехизис Лаврентия Зизания.— Труды Киевской духовной академии, 1898, май, с. 82 — 87.
Завантажити реферат