Сторінка
5
За передмовою вміщена «Ω мεтрЂ, И ω риθмЂ. Пересторога хотАчи(м) вЂ(р)шЂ складати» (7).
На дев’ятій сторінці подано ще один заголовок, де повністю зазначено й ім’я та прізвище автора: «Грамматіка словεнска, Съставлен(ъ)на, Лаврен(ъ)тіεмъ Зїзанїεмъ».
За тодішньою традицією автор визначає чотири частини граматики: орθографїА, просωдїА, етvмологїА, сvнтаξїсъ, або в церковнослов’янському перекладі правописанїε, припЂло, истин(ъ)нословїε, съчинεнїε (10). Проте його книжка охоплює тільки три перші частини (синтаксису немає). Після морфології («етимології») тут подано правила орфографії та розділ про віршові розміри.
Задум видати «Граматику» як шкільний підручник зумовив виклад її в формі запитань і відповідей. Текст власне граматики — дефініції й запитання —подаються церковнослов’янською мовою. Загальні визначення Зизаній перекладає на початку книги (9—12), а іноді (напр., на 19) формулює староукраїнською мовою, що була зрозумілою і для білорусів. До визначень додаються численні приклади, парадигми.
Зизаній досить добре відрізняв церковнослов’янську мову від живої й книжної української мови XVI ст. В цьому можна пересвідчитися, зіставляючи граматичні визначення та їх староукраїнські переклади. Напр.: «Грамматіка естъ, из(ъ)вЂст(ъ)ноε вЂж(ъ)ство, єжε бл̃гω гл̃ати и писати. Тол(ъ)кованїε. Гра(м)матіка єстъ пεв(ъ)ноε вЂда(н)ε, жебы(с)мы до(б)рε мовили и писали» (9). Однак чіткої грані між церковнослов’янською й живою мовою він не зробив, як ми побачимо нижче. Церковнослов’янський матеріал автор узяв із численних рукописних книг XV—XVI ст., друків XVI ст., що були в користуванні на Україні, в Росії та Білорусії. Мова цих книг, увібравши в себе чимало елементів лексики, фонетики й граматичної будови східнослов’янських мов (в тому числі й елементів живої української мови), багато в чому відрізнялась від тієї, яку представляють пам’ятки XI — XIII ст. Часті написання «єрика» над кінцем складу після приголосних усередині слова наштовхують на думку, що автор був обізнаний і з текстами, старішими XV—XVI ст. У правилах орфографії Зизаній виявляє обізнаність із особливостями текстів сербської, «волоської» й російської редакцій: «Канонъ ω Ж . Сεго ωбыкоша употрεблАти людїε сε(р)бстїи, и волоховε въмЂсто ү, ю»; «Канонъ. ω А . Никогдажε вначалЂ слова полагаεтсА ., якожε ωбыкоша писцЂ писати великои ро(с)сїи .» (179—180).
Як зазначалося вище, в теорії Зизаній мав зразки в тогочасних посібниках грецької й латинської мов. Але застосовувати цю теорію для опису звукової й морфологічної будови церковнослов’янської мови Зизанієві доводилось самому. З попередніх невеликих рукописних статей і друкованих книжечок він міг почерпнути не так багато. До нього більшменш була розроблена тільки термінологія (особливо у львівській «Грамматіці» 1591 р.). Дешо було зроблено й у галузі правопису. Зизаній перший із наших учених спробував осмислити звукову (а це тоді здійснювалось через «орфографію») та морфологічну системи церковнослов’янської мови. В цьому велике значення «Граматики» Зизанія в історії східнослов’янського мовознавства. З його праці видно, що вчений відчував специфічні особливості слов’янської мовної системи, деякі з них підкреслив, однак він був надто скований граматичною теорією свого часу, яка грунтувалася на системі грецької й латинської мов.
Частина перша «Граматики» Зизанія — «Ω орθографїи» (10—16), що «єстъ пε(р)ваА часть грамматіки, котораА на(с) оучи(т) абы(с)мо каждоε писмо на εго мЂсци писали .» (11), — дуже стисла. Автор нараховує в церковнослов’янській мові 37 «писмεнъ», куди, звичайно, входять і по кілька літер на позначення того самого звука (напр.: ї, и, v; о, ω; у, Ж; а, А та ін.) або одна літера на позначення сполучень двох звуків (напр.: щ, ξ, ψ). Він виділяє 11 голосних і 25 приголосних (зрозуміло, «писмен»). «Писмεна» поділяються на «Гла(с)наА . которїи голосъ з(ъ) сεбε выдаютъ» та «съгласнаА, которїи з(ъ) сεбε голосу и бе(з) гласныхъ нЂчого справовати нε могутъ, якъ и тЂло бе(з) дш̃Ђ .», а «ГласнаА . писмεна, и гласъ подати могоутъ сами ω себЂ и слогъ съставити» (12). За Л. Зизанієм, ъ може бути «гласъный жε и съглас(ъ)ный» («гласный» — у початковому складі: съ чловεки, «съглас(ъ)ный» — у кінці слова: гласъ,— 14). Отже, Зизаній ще визнає елементи архаїчної орфографії. До приголосних зараховано і ь. Правда, в «Канонах орфографії» автор пише, що в кінці слова ъ означає твердість, а ь — м’якість приголосних, тобто усвідомлює, що там це не звуки, а тільки літери (178). До архаїчних елементів треба віднести і введення в розряд «гласных» букви ж, якої сам Зизаній не вживає. Штучно, за зразком тодішніх грецьких граматик, Зизаній поділяє голосні на «дол(ъ)гаА, кра(т)каА и на двоврεмεн(ъ)наА», причому невідомо, чого до «дол(ъ)гих» віднесено, наприклад, А, а до «двоврεмεн(ъ)ных» — Ж (13—15). За грецькими ж зразками приголосні літери поділено на «простаА», що «ни ω(т) ки(х) ины(х) състоА(т)сА. но сами ω сεбЂ суть», як, наприклад, б, в, г, д та ін. До «сугубых» (складних) приголосних, які «ω(т) ины(х) писмεнъ състоА(т)сА», за цими ж зразками віднесено s, з, ξ, ψ, але додано слов’янську щ, яка «ω(т) ш, и ч . състависА» (15). Автор виділяє чотири «діфθонги» — ү, ы, ю, ıа, проте усвідомлює їх як диграми: « .О и у съвокуп(л)ши(с) съста(в)лАю(т) ү. Такωжε ь и і, ы. и і и о, съвокуп(л)шисА съста(в)лАю(т) ю. Такω(ж) і и а, съста(в)лАю(т), ıа» (16). H абагато детальніша друга частина пам’ятки —«Ω просωдїи» (17—35), що «єсть оударεнїε гласа писмεн(ъ)наго», де автор викладає правила вживання просодійних знаків, яких налічує шість; ОξіА (остраА)’, ВаріА (тАжъкаА) `, Ωб(ъ)лεчεн(ъ)наА ~ КроткаА ’, До(л)гаА ˉ та Крат(ъ)каА ˘. Оскільки знаки просодії — «припЂла» — бувають над складами, мовознавець дає двічі дефініцію складу, одна з яких звучить: «Слогъ єстъ кгды сА зыйдутъ д†писмЂ, єдино съгласноε а другоε гласноε. якъ то па. Ал(ъ)бо хо(т) єдино писмо гласноε или двогла(с)ноε. якъ то, а ү и» (19). Склад може бути «Долгїй, Кра(т)кїй и Двоврεмεн(ъ)ный» (тобто і довгий, і короткий) залежно від характеру голосної, що входить до нього. «Просодія» поділяється на три частини — «На оударεнїА, кроткую и на Врεмεна». «Ударεнїй» (наголосів) налічується три: оξїА, варіА, облεчε(н)наА. Ці різновиди наголосів, чужі церковнослов’янській і живій розмовній мові, запозичено з грецьких граматик, тому авторові довелося досить багато місця виділити для формулювання (штучних) правил вживання таких знаків. Але своєю працею Л. Зизаній узаконював позначування наголосів у писаних та друкованих текстах, що певним чином сприяло нормуванню акцентуації як церковнослов’янської, так і східнослов’янських мов: незважаючи на штучність розрізнення трьох типів, запропоновані значки фактично вказували на місце звичайного наголосу в словах. Штучними були й правила розрізнення довгих та коротких складів. Найпростішою виявляється рекомендація про вживання знака «КроткаА» («лагоднаА»), який пропоновано вживати на початку голосних та «дифтонгів»: ’єгдà, ’юнóша (30).
Завантажити реферат