Сторінка
3

Добуток та використання солі в Коломиї

В 1710—1720 pp. з Солотвинської і Печеніжинської солеварень "брали сіль" вінницькі коломийці. Дві групи чумаків-коломийців із Бара постійно купували сіль в Ланчині.

Крім солі, що була основним чумацьким товаром, коломийці на Гуцульщину привозили бочкову та засолену рибу із Запоріжжя і До­ну, вироби місцевого ремесла, товари і продукти землеробства і тва­ринництва - - хліб, пшоно, мед, тютюн, масло, сало, лій, пряжу, одяг, дьоготь, смолу, зброю. Більшість цих товарів вони ре­алізовували на коломийських торгах і ярмарках. Цікаво, що багато козаків з Гетьманської України, з Лівобережжя, низових запорожців і козаків Запорізької Січі прибувало з коломийцями у Коломию і тут реалізовували свої товари, закуповували сіль та інші речі і поверта­лися мажами на Велику Україну. Гуцульські солеторгівці привозили на Поділля, Київщину і Лівобережжя сап'ян, сукно, вовну, дьоготь, ліжники, килими та інші товари.

Торгівля товарами велась у великих розмірах. Так, у 1718 р. гу­цули з Березова везли 25 маж, а коломийці з Меджибожа — 20 маж товарів. І всі ці валки коломийців переїздили через Коломию, пла­тили відповідне мито, закуповували місцевий товар і виїжджали на Україну. Збереглися документи у рукописному фонді бібліотеки Інституту етнографії та фольклору НАЙ імені М. Рильського, в яких описано, як вибиралися в дорогу солеторгівці з Березовів і проїжджали через Коломию на Поділля і Наддніпрянщину.

Під час воєн, епідемій, стихійних лих в окремих місцях України спостерігався великий наплив наддніпрянських коломийців на По­куття і навпаки. В тогочасних умовах постійної небезпеки нападу та­тарських орд, сваволі шляхтичів у коломийців вироблялись своєрідні методи самозахисту. Вони йшли великими валками, часто цілими ро­динами (батьки з синами), були озброєні, мали свого керівника-отамана, кашовара і переважно здійснювали подорож під час важливих сільськогосподарських робіт.

Виникнення солеторговельного промислу сприяло розвитку то­варно-грошових відносин в Україні, і місто Коломия зі своїми тра­диційними мережами торгівлі відігравала важливу роль. Коломия ставала відомою всій Україні.

До торгівлі сіллю все ширше залучаються найрізноманітніші верстви населення як Покуття, так і Наддніпрянщини, між якими ос­новними посередниками були коломийці. Виділяються в XVI —XVIII ст. дві категорії солеторгівців: коломийці, тобто ті торгівці, які прибували з різних місць Козацької України, Поділля і спеціалізувалися на перепродажі гуцульської солі, і солеторгівці з Гуцульщини та інших місць Коломийщини.

Дослідник історії українського чумацтва XVIII— XIX ст. І.Слабеєв. відзначає, що у переписних книгах 1686 р. є багато згадок про наддніпрянських коломийців, які жили у багатьох містах і містечках Лівобережжя, зокрема, в Батурин), Конотопі, Ніжині, Ковельську. Є свідчення про те, що серед коломийців були й селяни. Так, у царській жалованій грамоті, даній Лубенському полковникові Л. Свічці в 1690 p., вказано на "право коломийців, які в тому уїзді Пирятинському живуть у селах і фільварках". У 1738 р. в одній із справ Київської губернської канцелярії зустрічаємо прохання селян Андріївки про видачу їм паспортів для поїздки по сіль до Коломиї. В 1730 р. три жителі с. Бочуглівки Ніжинського полку з 15 наймита­ми їхали до Коломиї, щоб продати рибу, звідки поверталися додому з сіллю.

Не лише міщани і селяни Лівобережжя були "коломийцями" торгівлею гуцульською сіллю займалося православне духовенство. Наприклад, в 1725 р. по сіль до Коломиї їхав ієромонах Чернявсь-кий та ієродиякон Христофор з групою "послушників" Черпігово-Троїцького монастиря.

Велику групу солеторгівців становили покутяни. З актових ма­теріалів довідуємося, що в XVI —XVIII ст. це були жителі сіл Ми­шина, Іспаса, Березова, Ланчина, Рунгурів, Косова, Космача, Стопчатова, Молодятина, які переважно із закупленою сіллю їздили до Коломиї, платили там мито і прямували на Україну. Так, у 1718 р. у Києві побувала валка гуцульських солеторгівців з Березова — Юрко і Андрій Томачів з 25 наймитами. У 1725 р. до Києва прибув для продажу солі священик із Косова з двома компаньйонами і з 77 че­лядниками. Гуцул з Слободи Рунгурської Степан Грнджик торгував сіллю в Київському "граді на Поділлі".

Коломия, починаючи з праісторичних часів і в середньовіччя, була значним торговельним центром, через який транспортували свої товари як місцеві, так і приїжджі купці. Виходячи з цього, як до Ко­ломиї, так і з Коломиї прямували і розходилися торговельні шляхи.

Першим і основним був старовинний, так званий Волоський, або, як його ще називали, Львівський шлях. Він прямував на південь - в сторону Чернівців і на північний захід по шляху через Отинію, Тисменицю, Станіславів, Рогатин, Бібрку — на Львів. В ко­ролівській люстрації Коломийського староства у 1565—1566 роках згадується "старовинний гостинець", який пролягав із Молдавії на Коломию, а звідси ішов на Галич і Львів.

З прадавніх часів, а потім в XI-XVIII століттях покутсько-наддніпрянські солеторгівці прокладали торговельні шляхи. Головна артерія йшла з Гуцульщини на Коломию, а звідси шляхи розходили­ся. З Коломиї на Поділля вела відома з актів "зварницька" або "прасольська" дорога, її ще в архівних документах називали "соляною" - нею возили сіль. Із Коломиї вона вела на Гвіздець, Городенку і далі на Поділля, звідки розходилися дороги на Кам'янець-Подільський або на Бучач. Інший шлях пролягав з Коломиї на Ве­лику Кам'янку, Обертин, Незвисько, Бучач, Теребовлю, Тернопіль. Згадується в актах і шлях із Коломиї па Шепарівці, Раківчик, Лісну Слобідку, Тисменицю, Станіславів, Галич, Рогатин, Львів - тобто Волоська дорога.

Список використаної літератури

1. Історія Коломиї. З найдавніших часів до початку ХХ ст. Ч.І. – Коломия, 1996.

2. Субтельний О. Історія України. – К., 2001.