Сторінка
2

Добуток та використання солі в Коломиї

Митна система здавна здійснювалась при торговельних опе­раціях. Ще 10 лютого 1444 р. королівський намісник Ян з Чижова - каштелян і староста Краківський (Генеральний староста Корони) - із своїми асесорами наказує Коломийському і Снятинському ста­рості Михайлу Мужилі не побирати мита від львівських купців у Коломиї, зобов'язуючи їх таке мито платити їм від риб лише в місті Святині. Того ж року Коломийський староста засвідчує, що на недавньому коломийському сеймику постановлено, що львівські міщани не зобов'язані платити митр в Коломиї, а лише в Снятині і то із встановленої в документі суми.

Оскільки Коломия стала основним на Покутті солеторговим містом, по реалізації солі, то відповідно збиралося з солеторгівців і мито. В люстрації королівського староства 1565—1566 pp. прямо за­писано, що "мито в Коломиї є стародавнє" і склались протягом XV —XVI ст. відповідні норми його збору. В люстрації чітко було записано, що "коломийські міщани мають привілей від короля Кази­мира на те їм даний, що жодний чоловік або шляхтич в Коломийсь­кому, Снятинському і Коропецькому повітах із соляних бань не має солі продавати нікому іншому, тільки мав би її привезти в місто, скласти і продати коломийським міщанам, а також посторонні гості не мали б також ніде купувати сіль, тільки в Коломиї. Такий поря­док зберігався протягом багатьох часів у Коломиї".

З цього видно, що така митна система для солеторгівців в Коло­миї зберігалася з попередніх віків завдяки королівським привілеям. В цій же люстрації ще раз виразно зафіксовано, що всі солеварні, які е біля міста Коломиї, здавна затверджені за правом коломийським міщанам, тобто тон, хто володів цими селянськими банями, не мав права іншому купцеві продавати, лише коломийським міщанам. І так воно ведеться до 1569 року. Королівський люстратор описує са­му процедуру по збору мита: "І так пани шляхта або їх зварачі (ті, що возять сіль) везуть сіль на продаж до міста Коломиї, або ті ж самі міщани їздять по то на солеварні бані. Коли який-небудь коло­мийський міщанин, будучи з міста, привезену сіль купить або собі за нею поїде, тоді він того мита не дає.

Але коли схоче з міста везти ту сіль до Литви або куди-небудь, тоді-то мито повинен давати згідно величини воза (мажі) -- тобто, коли одного коня запряже у віз, дає півтретя гроша, а коли два воли тягнуть віз — дає чиншу 5 грот, а коли їде великою телегою, запря­женою чотирма волами, повинен платити 10 гроні. Майже всі міщани Коломиї перекуповують сіль і з міста її вивозять. А гості нігде інде не мають купувати солі, а тільки у міщан коломийських, хоч би вони були з Литви або Польщі, або з прилеглих сіл, то повинні дати мита до Коломийського двору від коня чи солі накладеної. Коли один кінь тягне -- то 3 гроші, а котрий віз тягнуть два воли -- дають по 6 грош, а коли тягнуть віз чотири воли — тоді дають 20 грош.'"

В люстрації записано, що за попередні роки мито було високе, але тепер, у зв'язку з молдавськими розрухами, оплата мита зменши­лася. Коломийське мито в 1565--1566 роках за дорученням воєводи збирав жид Давид Александр з Галича. А взагалі все мито, що зби­ралось в Коломиї, за станом на 1565 рік приносило досить солідний прибуток — річно 1 100 злотих 17 грош.

"Ще від риб солених і свіжих, - писалося в люстрації, - яку живою з Русі (України) возили на продаж, брали мито в Коломиї згідно давнього звичаю, від львівської бочки — 3 риби, одну велику, другу середню, третю меншу. Також від свіжих риб, коли їх хто не багато привезе на коломийській торг, дає 1 грош, коли більше - 2 гроша, а коли хто привезе фасу риб на торг в Коломию, тоді пови­нен дати 3 риби, яка піде на споживу коломийському дворові, тому що там нема ставів, тільки трохи малих озер".

У 1565—1566 роках коломийські міщани скаржилися ко­ролівській комісії, що недавно шляхта "гостинним людям", тобто приїжджим солегоргівцям, почала по своїх селах сіль продавати, як то Ян Турецький в Дслятині та інші пани. Внаслідок цього, за слова­ми міщан, "гине немало мита, яке перед тим давано в Коломиї", а тому вони просили, щоб коломийський староста того не допускав.

В загальному значні прибутки з мита збиралися від транзитних купців. На користь коломийського війта з грошових чиншів і данин припадала третя частина.

Масове виробництво солі на Гуцульщині і в цілому на Покутті та її широка реалізація з давніх часів в Україні сприяла виникненню великої групи солеторгівців на Наддніпрянщині, яких називали "коломийцями" (назва походить від Коломиї - головного центру торгівлі гуцульською сіллю).

Переважно групами вони прибували з усіх українських земель спочатку до Коломиї, а потім виїжджали в солеварні центри Гуцульщини, де закуповували бочками сіль за гроші або обмінювали на товари і поверталися назад.

Перебуваючи на Гуцульщині чи інших солеварнях Покуття, наддніпрянські коло­мийці, безперечно, приносили з собою вісті з України, знайомили місцевих жителів з життям, працею та боротьбою України проти шляхетського гніту, за своє соціальне і національне визволення. Відомо з джерел, що в Коломию за сіллю в 1617 році приїздив з Суботова син Богдана Хмельницького Тиміш.

У 1661 р. київський і ніжинський воєводи повідомляли про воєнні дії гетьмана Петра Дорошенка на основі "донесень" коломийців, які приїжджали в Київ з Коломиї. Основний шлях коломийців, що привозили сіль з Покуття в Київ, на Лівобережжя, про­ходив через форпости Васильківської застави. У книгах реєстрації тих, що проїжджали кордон, у 1725 р. записані жителі більш як 35 населених пунктів Лівобережжя, розташованих у Київському, Ніжинському, Переяславському, Прилуцькому і Чернігівському геть­манських полках. Чумаки-коломийці Правобережної України, що проходили з гуцульською сіллю через Київ на Лівобережну Україну,

були жителями дев'яти міст і шести сіл. У 1738 р. козацька старши­на і шляхтичі відправляли в Коломию по сіль козаків і селян зі своїми возами під наглядом "довірених осіб".

Збереглося в архівах багато згадок про перебування коломийців в містах північно-західної частини Лівобережжя. Так, в Прилуках, Лубнах, Пирятині, Константинові, Миргороді та інших містах Лу­бенського полку налічувалось 30 коломийців, в Ніжині - 36, Пере­яславі - 32. Четверо міщан с. Василькова їздили на Гуцульщину "по сіль до бані". Багато коломийців жило в містах Поділля.