Сторінка
4
Із всіх церковних книг, які завозилися із українських друкарень до церкви Св. Михаїла і зберігалися тут на протязі віків, особливе значення мало Уторопське Євангеліє. Воно було надруковане в 1674 р. у друкарні Львівського Ставропігійського братства. Книга ця була багато ілюстрована високомистецькими гравюрами і була зразком друкарської майстерності. Український історик професор Прикарпатського університету Володимир Грабовецький так пише про цю книгу: “Дивлячись на цю високомистецьку книгу, мимоволі приходиш до думки, що це не бездушний ремісничий виріб, а високомистецький твір, який сьогодні, як і понад три століття тому, хвилює, дає високу естетичну насолоду. Шкода, що не знаємо імен тих знаменитих Львівських українських малярів, графіків, друкарів, а ще тяжче на серці від того, що не зберігся хоч один із примірників – Уторопське Євангеліє.[1]
Минали роки, століття, в 1844 році в Уторопах на місці старої церкви було побудовано нову дерев’яну церкву. Але сталося лихо: ця церква в 1899 році внаслідок великої бурі від блискавиці загорілася і згоріла. Згоріло все церковне майно. Великою непоправною втратою. Було те, що згорів церковний архів – метрики, унікальні церковні книги-стародруки, в тому числі і знамените “Уторопське Євангеліє” з 1674 року.
На місці згорілої церкви уторпська громада збудувала каплицю, в якій майже 30 років відправлялися церковні відправи. А в 1929 році була збудована нова велика дерев’яна церква, яка існує до наших днів.
Ініціатором будівництва нової церкви був священик Іван Букшований, а архітектором і головним майстром Гриць Мартищак.
Важкі часи пережила уторопська церква, як і на всій Україні, за роки безбожницької радянської влади. Церкву декілька разів намагалися закрити, переслідувалися священики, зносилися придорожні хрести та каплички, заборонялися народні традиції, звичаї, пов’язані з Різдвяними та Великодніми святами \. Так тривало аж до розпаду Радянського Союзу.
У всі періоди історії Уторопської церкви помітну роль у розвитку культури села, у формуванні національної свідомості селян відігравали священики – парохи села. І якщо хтось із них у своїй діяльності допустив помилки, то це дуже негативно впливало на селян, для яких священик завжди був найвищим авторитетом. Так сталося з місцевим парохом о.Іоаном Кобринським – братом видатного церковного і громадського діяча о.Йосафата Кобринського. Він потрапив під вплив партії москвофілів, створив в Уторопах москвофільський осередок, пропанував російську культуру та орієнтував уторопчан на царську Росію.
Ці його помилки довелося виправляти о. Івану Букшованому, який після нього прийняв уторопську парохію. О.І.Букшований залишив добру пам’ять у селі: він був ініціатором побудови нової церкви, свою душ пастирську діяльність поєднував з громадською роботою, приймав участь у роботі місцевої “Просвіти”, керував хором сільської молоді, його брат Євген вчив і керував танцювальною групою. О.І.Букшований – це був патріот української церкви, громадський діяч, він помер в 1932 р. і похований на місцевому цвинтарі.
В наші дні парохом села працює о. Богдан Степанків. Він є ініціатором багатьох добрих справ в селі, це добрий душ пастир, громадський діяч і великий український патріот.
На релігійне життя в Уторопах великий вплив мало те, що церкву св. Аристратига Михаїла деколи відвідували висок церковні ієрархи. В 1834 році з канонічним візитом сюди завітав Галицький митрополит Кир Михайло Левицький-Кардинал. Він перевірив діяльність церкви, відправив архиєрейську службу Божу і поблагословив уторопських гуцулів.
А в 1960 році Уторопи відвідав Станіславський єпископ Андрей Шептицький, в майбутньому Львівський митрополит-Кардинал. Він особливо любив гуцулів, побував майже в кожному селі на Гуцульщині і не лише проводив канонічну візитацію парохій, але й закладав по села читальні “Просвіти”. Це свідчить про його велику культурологічну діяльність, про його патріотизм та про те, що найвищим його ідеалом було служіння рідному народові.
У піднесенні культурного рівня села, освіченості та грамотності утороп чан велику роль відіграла уторопська школа. Треба зразу відзначити, що всі держави і Польська і Австро-Угорська, які в минулому окупували західноукраїнські землі, не дбали зовсім, або дуже мало дбали про розвиток шкільництва, освіти у Галичині, в тому числі на Гуцульщині звичайно, державним загарбникам було вигідніше, щоб українське населення залишалось неграмотним, неосвіченим, національно несвідомим , бо над ним легше було панувати.
Як засвідчує перша письмова згадка, лише в 1847 році в селі Уторопи була відкрита на вимогу уторопської громади перша одно класова парафіяльна школа. Її ще називали тривіальною, бо в ній діти вчились трьом речам: писати, читати і рахувати. Школу утримувала громада.
У 80-х роках ХІХ століття в Уторопи на зміну тривіальній школі прийшла державна систематична школа. В 1887 році в ній навчалося 190 учнів і ця школа працювала включно до Першої світової війни. Навчання в основному здійснювалося німецькою мовою, а з 1906 р. “вик ладовою мовою була вже руська (українська) мова”.
За часів панування Польщі уторопська школа була переведена на 3-х класову утраквістичну (двомовну) школу, в якій навчання проводилося польською і українською мовами.
І аж за часів Радянської влади школа стала семирічною, пізніше 8-ми річною, а в 1982 р. – дев’ятирічною. В 1990 р. Уторопська школа стала середньою.
Уторопська середня школа найбільших висот, найбільшої слави досягнула за роки, коли нею керував директор школи Ярослав Грабовецький. В 1955 р його призначено директором Уторопської восьмирічної школи і на цій посаді він пропрацював 42 роки. Це талановитий педагог, здібний організатор і керівник, людина закохана в пісню і музику, великий патріот України. Він створив в Уторопській школі дивовижний учнівський ансамбль пісні і танцю “Смерічка”. Завдяки добре поставленої навчально-виховної роботи в школі та діяльності учнівського ансамблю “Смерічка”, школа стала відомою на всю Україну і поза її межами.
Завантажити реферат