Сторінка
5
М. Грушевський виходячи з принципу окремішності і невід’ємності кожного народу на власну історію підкреслював, що відновлення у другій половині ХVІІ століття на етнічних українських землях мало чітке спрямування на західноєвропейські культурні зразки. Водночас вчений вказував на сильному впливові на український етнос традицій східноєвропейського світу. Традиційною формою української державності М. Грушевський вважав український федералізм.
В наукових інтересах іншого українського історика й юриста Р.М. Лащенка домінує вивчення форм „політико-правового державного будівництва, які створювались українським народом”. У своїх працях дослідник доводить, що зміст і характер політичного ладу Української держави зумовлювався аристократичними або демократичними орієнтаціями, які переважали в українському суспільстві на окремих етапах розвитку.
Для наукових праць С.П. Шелухіна характерне заперечення можливості існування в Україні державного ладу у формі спадкової монархії. Національною українською формою він вважав народоправство, правні та моральні засади, що практикувалися в суспільному житті України.
На республіканських позиціях в оцінці державного устрою України перебував і М.Є. Слабченко. Ставлячи риторичне питання, чи існують юридичні підстави для того, щоб вважати Україну другої половини XVII-XVIII століття самостійною державою, він, спираючись на формулу професора Бертелемі, згідно з якою „держава є нацією, яку треба розглядати як політичну асоціацію” групи індивідів, об’єднаних певною територією і владою.
Принципово новий етап у дослідженні української державності започатковується виходом перших праць В. Липинського, якого В. Потульницький вважає засновником консервативної течії в українському державознавстві. Єдиною можливою для України формую національно-державного ладу, на погляд В. Липинського, є гетьмансько-монархічна.
Окрім цього до консервативної течії українського державознавства мають пряме відношення такі діячі, як О. Андрієвський, В. Заїкін, С. Томашівський, Д. Дорошенко та ін. Спільними в їх історичних концепціях є визнання провідної ролі держави в суспільно-політичній та економічній сферах, а також пошук „нових підстав і методів організації суспільних відносин, суспільного господарства, державного ладу”. Зокрема С. Томашівський вважав, що політична історія України сконцентрована в рамках її географічного положення в лісостеповій зоні та трикутником „Степ-Польща-Московщина”. Саме цим дослідник і пояснював специфіку державотворчого процесу.
Важливе значення в державотворчій проблематиці посідають питання державного права. Як зазначав свого часу В. Навицький, „українську державність в її розвитку можна досліджувати або через установлення і узагальнення фактів, що стосується до неї – це завдання історії (фактичної), або через правниче зведення (юридичне формулювання) тих же фактів – це є завдання історії права”. Загальне визнання з цього питання здобули праці О.М. Лазаревського, Д.П. Міллера, О.Я. Єфименко. В 60-70-х роках ХІХ століття працями М.Ф. Владимирського-Буданова започатковується історична школа права в Україні, представники якої збагатили методику соціологічних та історико-порівняльних методів, зверненням уваги на розвиток правових норм і звичаїв, на правосвідомість різних верств українського суспільства, на ставлення і функціонування правових інституцій, на зв’язок історії держави і права тощо.
Розділ ІІІ. Усвідомлення державницької ідеї та правових засад держави в Україні починаючи з ХІХ століття
На початковому етапі українського відродження ХIХ століття національна ідея плекалася майже виключно в колах аристократії – колишньої української шляхти і козацької старшини, яка тепер носила титул "російського дворянства". Перші українські письменники, що писали народною мовою, були саме з цієї верстви: І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко. На превеликий жаль, ці нащадки козацької старшини не зберегли ідеї української незалежності і самостійності, далеким і чужим був для них дух козацької войовничості і гордості. Не дуже вабили їх героїчні змагання "славних прадідів". Вони обмежувалися тільки вимогами про культурну свободу, про можливість розвивати рідну мову і мистецтво. Причому, вже тоді представники нашого початкового відродження зрозуміли чомусь національну культуру досить однобічно: лише як творчість одного класу, і то найпригнобленішого – селянства. Звідси і пішли всі подальші біди нашого національного руху, його стагнація і мілководність.
Духовний світ селянства – це в домінуючій частині духовний світ вічно пригнічених, пасивних землеробів – "феллахів", "паріїв", як їх, синтезуючи, називав ще Д. Донцов. Це ті, що тихо і покірно працюють на своїх хазяїв, дуже рідко розрізняючи, чи ті хазяї свої, чи чужі. Такий світогляд не міг зродити справжніх героїв і подвижників національної боротьби, волячі ідеї вічно тихих і покірних не поривали за собою найактивнішого елементу, що народжувався на українському ґрунті. Все це призвело до того, що переважна частина української молоді не йшла до української справи, а ставала "російськими революціонерами". Практично так було аж до національної революції 1917–20 рр., коли тільки якийсь глибокий інстинкт національного самозахисту зумів зірвати ширші маси до завзятої боротьби.
Позначилося таке "оселянювання" і на українській культурі, яку сприймали і розвивали лише як культуру селянську: примітивну, простацьку, етнографічну. Д. Донцов, осмислюючи цю фатальну проблему в нашій національній ідеології, писав: "Культура, яка протиставляла св. Софії народні дерев'яні церкви, козацькому бароко – селянські хати, гетьманським килимам – народні, старій князівській чи полковницькій ноші – народну селянську ношу, під назвою "національного костюму", героїчній літературі Прокоповичів і "Слова о полку Ігоровом" – ідилії селянські або утопії Квітки . така культура вела б тільки до зниження загального рівня нашого культурного життя. Це було в літературі, в мистецтві, в театрі пристосування до тісного духовного одягу і смаку нижчої верстви, на яку орієнтувалася демократична інтелігенція, орієнтація на хохла . Старій нашій культурі, історії, письменству протиставляв той хохол свою "етнографію, фольклор і народне мистецтво", забуваючи, що вся та народна культура існувала і триста чи вісімсот літ тому і в нас, і в інших народів, тільки що нікому і в голову не приходило ставити це все над культурою національною або протиставляти їй ("Дух нашої давнини").
Завантажити реферат