Сторінка
6
Безперечно, і український фольклор, і українська художня література на селянську тему, яка, до речі, не має собі рівних серед літератур світу за глибиною і масштабністю охоплення і аналізу селянської проблематики, психології, становлять собою неоціненний скарб. Але таке зауваження на психології та ідеях лише одного класу надзвичайно збіднювало, послаблювало національний рух, національну ідеологію.
Великим промахом українського дворянства і його послідовників – ліберальної інтелігенції – було й те, що вони добровільно відмовилися від спадщини Київської Русі, розуміючи її як виключно російську. Власне тут і полягав весь той глибинний конфлікт між москалями і Україною, який робив нас непримиренними ворогами. Ідеєю Москви було вкрасти в нас велику і славну історію давнини, привласнити її собі. Що й було зроблено після того, як Москва утвердилася на Україні: переписували історію, палили архіви, вбивали всіх, хто не погоджувався.
У відмові від давньої історії держави, від ідеї самостійності, у лакейських проханнях дозволити лише "співати" і "танцювати" в національних костюмах і проявилося оте "малоросійство", відвічна хвороба рабів Росії. Своєму відвічному ворогові протиставляли наші "дворяни" не безоглядну, фанатичну боротьбу, зі своєю Національною Правдою, з нестримним бажанням перемогти, утвердити свою Ідею і Свободу у всій повноті і величі, а компроміси, випрошування, задоволення малим.
Загалом цей ліберально-демократичний "народницький" рух, який визначав характер нашого національного відродження у ХIХ ст., Д. Донцов влучно назвав "провансальством". Цей термін дуже точно схопив всі його фатальні особливості. Походить це визначення від назви краю Прованс, що на півдні Франції. Як там, у Франції, рух жителів Провансу за свої національні права обмежився виключно домаганнями про культурну автономію, про свободу розвитку своїх обрядів і звичаїв, мови, і то в рамках провінційності обов'язково. Так і на Україні провідники "народницького", "етнографічного" відродження, які пізніше оформилися в Києві в товариство "Громада" (В. Антонович, М. Старицький та ін.), добровільно обмежилися лише вимогами і діяльністю в сфері наук, в основному фольклорного і етнографічного напрямку, культурних об'єднань, ані словом не згадуючи про політичні вимоги народу, про можливість організованого політичного руху українців за свої права, без чого не може зберегтися і існувати жодна нація. Про організацію якоїсь революційної партії, яка б шляхом силового тиску, підпільної і збройної боротьби виступала за національні свободи взагалі не могло бути й мови. Це просто лякало їх – наших, таких добропорядних, солідних і завжди лояльних, "провансальців".
З 60-х років ХIХ ст. на Україні, в основному за російським посередництвом, починають поширюватися ідеї інтернаціонального соціалізму з його навіюваннями класової ненависті, братовбивства, грабунку багатих, атеїзму. Головним речником соціалістичних ідей у нас стає М. Драгоманов. Його теорії остаточно підривають силу українського руху. Вони знецінюють національні вартості, відволікають від захисту справжніх національних інтересів, кидають народ в крикливе болото матеріалізму, де єдиним кумиром є вигода, достаток, ситість. Нічого вищого, шляхетного, духовного. Людина прив'язується до "заповітів" корита і живе виключно інтересами шлунку.
Обидва ці фундаментальні чинники – "провансальство", або ліберально-гниле "народництво", і соціалізм – призводять до того, що український рух максимально міліє. Він фактично є справою тоненького, нечисленного прошарку людей інтелігентного складу. Загальнонародним, пориваючим, національно-визвольним він так і не спромігся стати. За ціле століття нашим демократам вдалося заагітувати кілька десятків людей. У 1903 р. на відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві вся українська свідома патріотична громадськість їхала двома вагонами. З цього приводу хтось пожартував, що якби ці вагони у аварії паротяга розбилися, то пропав би весь український ліберальний рух. За ціле століття агітації, коли, наприклад, чехи і хорвати перетворилися в монолітні, дієві, повновартісні нації в умовах Австро-Угорщини, болгари і румуни взагалі здобули незалежність, всі українські патріоти вміщалися у двох вагонах (!) і весело їхали собі на свято пам'яті свого кумира.
Hа Галичині справи йшли трохи краще. Все ж, поступово під кінець ХIХ ст. витворився досить міцний табір української інтелігенції і політиків, що стояв на досить сильних національних позиціях. І хоч він носив таку ж назву – "народовці", але суттю дуже відрізнявся. Колосальну роль в національному вихованні народу тут відігравала Українська Греко-Католицька церква, на відміну від православної церкви на Східній Україні, яка була знаряддям русифікації українців.
У 1900 р. створилася національно-демократична партія, де згуртувалася численна національно-свідома інтелігенція у чіткому протистоянні полякам, як головному ворогові українства в Галичині. Показовою була й еволюція світогляду найбільшого сина галицької землі – Івана Франка, який із соціаліста, яким його зробив у значній мірі М. Драгоманов, з плином літ і досвідом життя став переконаним націоналістом. Від самого початку він член національно-демократичної партії, великій натхненник єднання навколо ідеї Нації. У праці І. Франка "Поза межами можливого" (той же 1900 р.), де переконливо доводиться потреба самостійності України, є такі слова: "Все, що йде поза рами Hації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної Hації". Гостро критикує в ці роки І. Франко і космополітизм і соціалізм М. Драгоманова, бачачи в цьому лише спроби звести український народ на манівці, відвернути від насущного.
Hаціоорганізаційна роль Греко-Католицької церкви, політичних партій, перш за все національно-демократичної, діяльність ряду культурно-просвітніх установ: Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (HТШ), "Просвіта", "Рідна школа", створюють на Галичині той результат, що на час розвалу Австро-Угорщини українці-галичани виступили єдиним фронтом в обороні своїх прав, з чіткими гаслами про власну державу, без усяких "інтернаціональних соціалізмів". Hа відміну від Наддніпрянської України, як зазначає історик H. Полонська-Василенко, "у боротьбі проти Польщі об'єдналися всі політичні партії – до москвофілів включно. Hе було соціальних спорів, ні повстань. Більшовицька пропаганда не знаходила відповідного грунту".
Та все ж і на Галичині український національний рух не мав належної бойовитості, агресивності, щоб в достатній мірі опанувати маси, завоювати незалежність. Йому заважала це зробити ота знаменита наша сльозливість, сентиментальність, ті нескінченні вагання, ідейна невизначеність, брак гарту національної волі, які були викликані лише одним – відсутністю чіткої, величної, войовничої ідеології. І. Франко так писав про галицьких політиків: "Коли траплялося комусь з русинів виступати перед народом, то дві кардинальні точки було: ми всі, русини, і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареви за його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того". Просити і край .
Завантажити реферат