Сторінка
4
В активізації дослідницької роботи українських істориків із зазначеної тематики, починаючи з середини ХІХ століття, вирішальну роль відіграють дві групи чинників – з одного боку, це зміни в суспільно-політичному житті країни (тобто т. зв. зовнішній фактор), з іншого, - закономірності розвитку на зазначеному етапі української науки (фактор внутрішній).
До першої групи чинників насамперед віднести пожвавлення громадсько-політичного життя української спільноти; консолідацію української нації, а відповідно – зростання інтересу в певних верствах українського суспільства до свого минулого; політику царського уряду в українському питанні тощо, що в сукупності призвело до посилення в рядах української інтелігенції державотворчих настроїв. Відповідно на кінець ХІХ століття це вилилося у появі так званих федералістичних тенденцій у творчості М. Костомарова, І. Франка, державно-правових вчень М Драгоманова, С. Подолинського, а згодом під впливом бурхливих воєнно-революційних потрясінь перших десятиліть ХХ століття та постанням (у 1918 р.) Української Народної Республіки й відновленням гетьманату на політичній арені України з’являється ряд науковців-політиків (М. Андрієвський, Д. Донцов, В. липинський), яким наукові екскурси в державне минуле України сприяють в становленні їх політологічних концепцій розбудови самостійної Української держави на новому історичному етапі.
З факторів внутрішніх слід назвати утвердження в історіографії у другій половині ХІХ століття філософського позитивізму, який домінував у поглядах історичної та історико-юридичної шкіл на історичний процес, державу і право; збагачення джерельної бази історичних досліджень; запровадження в наукову практику нових методів наукового пізнання і насамперед укріплення в українській історіографії позицій державницької школи.
До речі, становлення державницького (або державно-юридичного) напряму в українській історіографії – ще одна нерозкрита сторінка в історії нашої науки.
Не існує єдиної думки, коли була започаткована українська державно-юридична українська історіографічна школа. Зокрема Я. Пеленський її засновником В. Лигошського, й відповідно відносив цю подію до початку ХХ століття. Натомність Л. Винар схиляється до того, що „так звана „державницька школа” в українській історіографії . виросла з школи М. Грушевського .”. Однак ще у перших десятиліттях ХХ століття М. Слабченко пов’язував становлення юридичного напряму української історіографії з такими діячами, як М. Андрієвський і О. Лазаревський. Як би там не було, безперечно одне – її поява виявилася значним кроком вперед по виводу національної історіографії на загальноєвропейський рівень розвитку. І справа не тільки у розширенні проблемаційного блоку історичних досліджень (представниками цієї школи розроблялися переважно проблеми становлення Української держави та різновиду форм української державності; історії державних інституцій і законодавчо-правового кодексу; проблема розвитку державної влади та станових відносин у суспільстві; взаємовідносин держави і народних мас; державотворча діяльність носіїв державної влади та представників національної еліти тощо), хоча це також є надзвичайно важливим показником, насамперед у введені у методологію якісно нових підходів до оцінки й аналізу історичного процесу. Перш за все, це виявилося у розумінні його сутності, тобто історики-державники рішуче заперечували погляд на історичний процес як на певну усталену субстанцію, а розцінювали його як безперервний історичний процес згідно з формулою „теза – антитеза - синтез”. У логічній конструкції „держава-народ” безсумнівна перевага надавалася державі, як найбільш вдосконаленій формі суспільних відносин. Широке застосування у працях істориків-державників конструктивних історико-юридичних та соціолого-позитивіських підходів (що базувалися на порівняльно-історичному методі) до вирішення багатьох раніше практично недосліджуваних питань історичного минулого українського народу стало важливим внеском у науково-методичний арсенал історичної науки (хоча в окремих випадках висновки й узагальнення їх праць не позбавлені деякої формалізації).
На сьогодні в українському державознавстві (щоправда стосовно української діаспори, хоча вважаємо, відносно другої половини ХІХ початку ХХ століття мову треба вести про національну українську історичну школу, основи якої були закладені на етнічних українських землях Подніпров’я та Наддніпрянщини, незалежно від того, які зміни вносилися подальшими історичними реаліями в конкретні долі її представників, а про українську діаспору говорити починаючи з 30-х років, коли концептуально розмежовуються шляхи і методи історичного дослідження в радянській українській історичній науці та в українознавчих закордонних центрах) на основі внутрішнього структурного аналізу запропонованих концепцій державотворення в Україні виділено три основних напрямки – народницький, консервативний (представником якого був М. Андрієвський) і національно-державницький. На наш погляд, вірніше було б вести мову про два основні напрями в українській історіографічній школі другої половини ХІХ - початку ХХ століття – народницький та державницький і, відповідно в останньому виділити три означені вище течії.
Народницький напрям, як домінуючий досить тривалий час в історіографії, представлений такими всесвітньо відомими іменами, як М.І. Костомаров, В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький, О.Я. Єфименко, М.Ф. Довнар-Запольський та ін., які з позицій народницької концепції підходили і до висвітлення окремих процесів державного будівництва в Україні, висуваючи на другий план конструктивний державний елемент на догоду окремим проявам деструктивно-анархічних тенденцій у суспільстві.
Одним з перших у вітчизняній історіографії до вивчення питань історії державотворення в Україні звернувся М. Костомаров. Особливо високо вчений ставив принципи народоправства і федералізації, які в першу чергу і зумовили перебіг державотворчого процесу як за період Київської Русі, так і в період існування самостійної козацької держави часів Б. Хмельницького.
Досить неадекватне ставлення в українській історіографії склалося до сприйняття процесу державного будівництва в українських землях В. Антоновичем. І сьогодні за вченим тягнеться шлейф правозвісника „бездержавності” української нації, який вбачав у державній організації негативний елемент у житті українського суспільства. Досліднику закидалися звинувачення у відсутності у нього державницької ідеї.
Завантажити реферат