Сторінка
2

Суверенітет України

Проголошення державної незалежності України у 1991 р. виявилося не наслідком послідовної, тривалої, добре організованої національно-визвольної боротьби українського народу (як це було, наприклад, за часів Богдана Хмельницького), а результатом краху тоталітарного соціалізму і зумовленого ним розпаду СРСР. Хоча, безперечно, слід віддати належне всім спалахам національно-визвольних змагань українського народу від XVII до кінця ХХ сторіччя. Та все ж не національно-визвольний рух зруйнував імперію, а навпаки - деградація імперії ініціювала національно-визвольний рух, причому у парадоксальний спосіб: можливість отримання державної незалежності України з'явилася раніше більш-менш помітного національно-визвольного руху, який, до речі, і сьогодні ще не консолідувався і не відповідає сучасним потребам суспільного життя. Це є вкрай загрозливим для подальшої долі України.

За таких умов загроза втрати державного суверенітету існує не тільки з боку колишньої і потенційно можливої у майбутньому метрополії, що намагається насильно ліквідувати його, скільки всередині самої України, яка внаслідок гострих внутрішніх проблем, передусім соціального характеру, може бути підштовхнута певними силами під крило "старшого брата", прояви чого спостерігаються у Білорусі. Свобода, не виборена безпосередньо поколінням, яке її одержало, не завжди може бути адекватно ним оцінена й використана. Воно часто не знає до ладу ні її цінності, ні як нею скористатися.

Однак останні події в Україні, передусім прийняття Конституції, засвідчили, що молода держава перейшла внутрішньополітичний Рубікон свого ствердження. Зворотнього руху вже не буде.

Причини, які зумовили підтримку широкими масами Акту проголошення незалежності України, мали спочатку в основному економічний та соціальний характер (національно-визвольний фактор додався згодом). Саме економічний застій і гострота соціальних проблем були першоосновою загальносоюзної кризи. Однак остаточно Радянський Союз розвалився внаслідок подій 19-21 серпня 1991 р. у Москві. Україна (як і більшість союзних республік) підпадала під їх вплив як складова цього гігантського об'єднання. Якщо республіки Прибалтики наполегливо домагалися національної незалежності, то для решти поява можливості одержати свободу була певною мірою несподіванкою (принаймні для широких народних мас)[9. 16][2].

Показовим є той факт, що Біловезькі угоди було прийнято навіть без відома більшості республік Радянського Союзу.

Свідомий розвал Радянського Союзу верхівкою російської політичної еліти, підтриманий націонал-комуністами і демократичними силами України, а згодом і Білорусі, мав глибокі економічні, соціально-політичні та духовні витоки, які визрівали в надрах соціалістичного ладу упродовж усієї його історії. Саме невдоволення значної частини номенклатури неповнотою належних їй прав власності, прагнення конвертувати владу у власність стало імпульсом суспільних перетворень, які можна назвати "номенклатурною революцією".

Але глибинні причини перетворень корінилися у заскорузлості й неефективності системи командно-адміністративного господарювання. На кінець 80-х років соціалістична економіка перестала справлятися із своїм завданням — забезпечувати суспільство необхідною кількістю якісних товарів. Посилився товарний дефіцит, на якому виросла "тіньова" економіка. Наростаючі гальмівні процеси в розвитку продуктивних сил породили величезну армію "зайвих" людей: інженерів, техніків, вчених, управлінців та інших "трудівників соціалістичного виробництва", які були приречені на жалюгідне матеріальне існування (сумнозвісні 110 крб. окладу) та нікчемне соціально-духовне животіння.[9. 45][3]

В надрах соціалістичної економіки почало активно розвиватися буржуазне підприємництво, яке, набираючи сили й розмаху, вплинуло і на політичне життя. Корупція та її неодмінні супутники - шантаж, здирництво, зловживання службовим становищем набули нечуваних масштабів, довершивши деградацію партійно-державної еліти. Остання розпалася на кілька груп: 1) та, що намагалася зберегти статус-кво (найбільш яскравим її лідером був Андропов);

2) та, яка зрозуміла, що зберегти існуючий стан речей неможливо, необхідно модернізувати суспільні стосунки (вожді й прихильники "перебудови" на чолі з М. Горбачовим); 3) найбільш активна група, потреби й амбіції якої вимагали більш широкого суспільного простору, ніж його міг надати соціалістичний лад (це так звані "реформатори", які обрали Б. Єльцина виразником своїх політичних інтересів). Ця остання група, одержавши могутню підтримку новоявлених підприємців, зрештою взяла гору. У запеклій боротьбі за владу із своїми колишніми номенклатурними партнерами "реформатори" змушені були зруйнувати соціалістичну державу, що й уможливило поширення сепаратистських настроїв, які були підхоплені й використані національно-патріотичними силами союзних республік.

Отже, за винятком щойно утворених, в основному зусиллями колишніх дисидентів та представників літературно-мистецької інтелігенції, малочисельних націонал-демократичних організацій, українське суспільство, в цілому, виявилося ні духовно, ні організаційно не готовим до негайної і послідовної реалізації ідеї державної незалежності, що обумовило важко відтворювані втрати у перші роки після її здобуття.

Тодішня українська правляча еліта, діяльність якої була генетично пов'язана з функціонуванням в умовах наддержави, провадила скоріше сепаратистську лінію щодо союзного центру, аніж проявляла національно-патріотичні поривання. Точніше, у своєму бажанні бачити Україну незалежною державою вона більшою мірою керувалася ідеєю звільнення від безроздільної опіки центру, ніж корінними інтересами нації щодо завоювання власної державності. Останні стали політичною домінантою дещо пізніше.

Неоднозначно проходило і становлення масової національної самосвідомості як бази для проголошення і зміцнення української державності. На першому етапі широкі маси спокусилися передусім ілюзією власного добробуту, зростанню якого начебто заважав всепоглинаючий і ненажерливий союзний центр; незалежність і свобода сприймалися значною частиною населення не як самоцінність, а в суто утилітарному вигляді, як безпосередній засіб задоволення своїх життєвих потреб.