Сторінка
1

Питання української автономії на «великому зібранні» Законодавчої комісії

30 липня 1767 р. Катерина з помпезними урочистостями відкрила перше засідання Законодавчої комісії у Москві. Після завершення вступних церемоній Катерина у згоді із зібранням призначила головуючого — військового А.І. Бібікова, який підпорядковувався генеральному прокуророві А.А. Вяземському. Потім депутати обрали комітет з п’ятьох осіб, що мав контролювати роботу численних підкомітетів та координувати її з роботою великого зібрання («большого собрания»). Як передбачалося процедурою, виробленою Катериною, «велике зібрання» повинно було розглянути російські закони та запропонувати реформи відповідному підкомітетові, який потім готував проекти нових законів, що поверталися до «великого зібрання» на вивчення. В разі затвердження пропоновані закони передавалися до сенату, колегій і, врешті-решт, до імператриці для остаточної апробації 1.

Процедури самі по собі не були чіткими, а брак парламентської традиції спричинив додаткові непорозуміння. Спочатку ніхто не знав, що депутати мають робити з тими наказами, які вони привезли на комісію. Пізніше їх передали до відповідних підкомітетів, але, поки не був вироблений порядок денний, їх просто зачитували на засіданні генеральної асамблеї 2. Оратори дуже часто без особливих причин перескакували від одної теми до іншої, причому головуючий цьому не перешкоджав. Жодне питання не ставилося навіть на формальне голосування. Якщо делегати обурювалися з приводу якогось питання, що саме викладалося, вони могли висловити своє незадоволення, тільки отримавши слово. Як писав В.І. Сергєєвич, «ЗасЂданія большого собранія были превращены въ совершенно безцЂльную читальню и говорильню» 3.

Попри таке судження Сергєєвича, «велике зібрання» та різноманітні підкомітети все ж таки намагалися виробити таке законодавство, яке б зреформувало уряд і суспільство Росії. Нерідко асамблея перетворювалася в арену гарячих дебатів про майбутнє Російської імперії, включно з правами і свободами автономних земель. Фактично це було перше питання, яке уряд подав на розгляд п’яти членів комітету. Після прочитання «Наказу» генеральний прокурор В’яземський поставив таке питання: «Оскільки Російська держава — наскільки це стосується її законів — поділена на три частини: Великоросію, Малоросію та Лівонію і кожна урядує згідно зі своїми власними законами, чи необхідно це буде в майбутньому?» Хоч як це було прикро для Вяземського й уряду, комітет відповідав: так, необхідно 4. В результаті генеральна асамблея та підкомітети почали насамперед розглядати тільки російські закони.

Така зміна подій могла лише задовольнити 29 депутатів від Гетьманщини — десятьох шляхтичів, десятьох міщан і дев’ятьох козаків. У цілому українські депутати не брали участі в дискусіях «великого зібрання» й відповідали тільки на відкриті зазіхання на свої права та прерогативи 5.

Така стримана поведінка повністю узгоджувалася з позицією, яку еліта висловила перед виборами до Законодавчої комісії: представники Гетьманщини поїдуть на асамблею тільки для того, щоб захищати «малоросійські права та свободи».

На думку Рум’янцева, провідним лідером опозиції в Гетьманщині був Іван Михайлович Скоропадський. Він походив з однієї з найвидатніших українських родин Скоропадських. Іван Скоропадський свого часу був гетьманом (1708—1722); мати була дочкою гетьмана Данила Апостола (1727—1734); а батько — полковником Чернігівського полку 1. Іван Михайлович Скоропадський навчався у Київській академії, пізніше — в університеті Бреслау (Вроцлав) 2. Повернувшись з Європи в Гетьманщину, він став генеральним осавулом та брав активну участь у суспільному житті 3.

Генерал-губернатор дуже занепокоївся, коли Івана Скоропадського in absentia обрали депутатом від чотирьох різних округів. У своєму другому донесенні про вибори Рум’янцев висловлював сумніви щодо того, чи Скоропадський як обраний від Чернігова депутат погодиться з моделлю проурядового наказу: «Сумневаюсь толко чтобъ отъ черниговскаго полку выбранной депутатъ, генералной асаулъ Скуропатской, сей наказъ принять, и по немъ ходатайствовать согласился, в разсужденіи ево извЂстныхъ мне сентиментовъ, ибо при всехъ наукахъ и в чужихъ краяхъ обращенияхъ остался в немъ казакъ, в прямомъ своемъ лице» 4.

У наступному донесенні Рум’янцев описував як глухівська еліта вдавала з себе хворих, щоб не брати участі у виробленні проурядового наказу. І знову Рум’янцев виділив Скоропадського, як «признанной патриотъ и любитель волности», зауваживши, що чернігівський наказ «для него такъ тіоменъ, что его едва и разумЂти можно» 5.

Але якщо Скоропадський насправді був провідником українських депутатів у Москві, то він, напевно, мусив обмежитися закулісною діяльністю. Ще напередодні прибуття у Москву, Скоропадський передав 3 свої мандати іншим особам, залишивши для себе лише депутатство від глухівської шляхти. Він жодного разу не виступив на зібранні, жодного разу його не обрали до будь-якого підкомітету. Таке відкрите ухиляння від участі могло бути навмисним. Скоропадський, можливо, хотів підкреслити, що комісія повинна займатися лише російськими законами, отже, делегація Гетьманщини в таких засіданнях не мала жодного інтересу.

Проте невдовзі дискусії на генеральній асамблеї виявили, що опрацювання нового зводу законів — навіть обмеженого власне Росією — тягне за собою питання, що неминуче зачеплять «малоросійські прерогативи». У жовтні 1767 р. депутат від Комерц-колегії Сергій Меженінов запропонував здійснювати всю міжнародну торгівлю через порт Санкт-Петербурга. Він твердив, що для забезпечення адекватного контролю над тарифами та державними монополіями міжнародна торгівля повинна бути централізована 1.

Пропозиція викликала рішучий протест з боку депутатів південнозахідного регіону. Першим взяв слово депутат від Харкова, який доводив, що торговельний шлях через Балтію не зовсім вигідний, і запропонував новий, південний, шлях — через Крим 2. Наступною була найбільш опозиційна промова депутата-міщанина від Ніжина Івана Костевича, який вважав, що будь-яка заборона торгівлі через кордони Гетьманщини — це порушення привілеїв і прав, дарованих «усьому малоросійському народові», а особливо — «малоросійським купцям». Він твердив, що українські купці не мають достатніх капіталів, щоб скерувати свою торгівлю через Санкт-Петербург, і, більше того, вже засвоїли торговельні шляхи та ринки у Бреслау (Вроцлаві), Гданську і Кенігсберзі. Стосовно тарифів Костевич вказав, що вони сплачувалися при переїзді через імперський кордон у Київ 3.

На підтримку Костевича виступило багато депутатів з Гетьманщини: четверо з десяти шляхтичів, шестеро з десяти міщан і восьмеро з дев’яти козацьких депутатів. Окрім того, 11 депутатів від Слобідської й Південної України, включаючи запорозьких козаків, підтримали Костевича щодо торговельних прав Гетьманщини 4.