Сторінка
6

Питання української автономії на «великому зібранні» Законодавчої комісії

Катерина, однак, не була зацікавлена в жодній формі автономії — чи то шляхетсько-республіканської, чи більш традиційного козацького типу. В разі втілення в життя програма Полетики сильно обмежила б владу російської бюрократії, а українська шляхта отримала б набагато більші привілеї, ніж російське дворянство. Більше того, попри неодноразові запевнення Полетики у зворотньому, його програма була несумісна з самими принципами самодержавства. Вона, напевне, ускладнила б для Катерини досягнення її мети — побудови добре регульованої, структурно однорідної держави.

Раптовий вибух війни з Туреччиною поклав край засіданням «великого зібрання», хоча деякі комітети певний час продовжували функціонувати. В цілому накази та дебати навколо них визначили потребу у реформах, а також можливі перешкоди на шляху тих реформ. Робота Законодавчої комісії надала Катерині корисну інформацію, яка могла стати в нагоді для проведення реформи в мирні часи. Наразі ж автономним регіонам вдалося зберегти свій попередній статус.

Робота Законодавчої комісії розкрила існування тісного зв’язку між підтримкою української автономії та соціальною структурою Гетьманщини. Шляхта, козаки, духовенство та міщани сформували тут окремі соціальні групи, прирівнені до станів. Кожна з цих груп володіла чітко визначеними автономними правами та привілеями, які вона прагнула захистити від втручання як центральної імперської влади, так й інших станів. У Гетьманщині не було сейму або якогось іншого репрезентативного органу, який би міг об’єднати різні верстви українського суспільства на регіональній основі перед лицем небезпеки з боку Росії. Якщо бути точним, то гетьман і центральні козацькі інституції часом все ж таки відігравали об’єднуючу роль, але ці уряди були тісно пов’язані зі шляхтою та козаками й нерідко конфліктували з міщанами та вищим духовенством. Брак центрального інтегруючого органу і соціальні антагонізми були одвічною ахіллесовою п’ятою, що дуже ускладнювала спільну боротьбу за автономію. Це проявилося на виборах депутатів у Законодавчу комісію, де кожний стан представив свій власний варіант захисту автономії. ,

Як і слід було сподіватися, нова шляхта виявилася найбільш політично свідомим станом. Незважаючи на тиск з боку російського імперського уряду, вона все ж таки зберігала політичний контроль над Гетьманщиною. Шляхта розглядала Гетьманщину як окрему політичну цілісність з давньою історією та «підтвердженими привілеями». З цією традицією перепліталися специфічні проблеми влади, статусу й багатства шляхти. Вибори підтвердили те, що українська старшина була рішуче настроєна зберегти свої позиції. Якщо імперський уряд хотів успішно інтегрувати Гетьманщину в імперію, то він не міг не враховувати інтереси української шляхти.

Українську шляхту слід було ще раз запевнити, що, принаймні, її багатство і статус в Гетьманщині не будуть поставлені під сумнів і що вона матиме доступ до посад у центральному імперському бюрократичному апараті. Такий підхід міг би підірвати традицію української політичної організації, особливо якби всі шляхетські почесті й уряди залежали виключно від центру. Однак, поки Катерина не виявляла бажання прямувати такою дорогою, українська шляхта залишалася найбільш помітним і виразним захисником політичної незалежності Гетьманщини, а також своїх власних політичних, соціальних й економічних прерогатив.

Окремі представники вищого духовенства, особливо київський митрополит, бачили церкву в Гетьманщині окремою церковною організацією. Подібно до гетьмана як найвищого представника світської влади, митрополит «Києва, Галича та всієї Малоросії» був релігійним зверхником для Гетьманщини. Але якщо світський гетьман, який ще донедавна правив автономною державою, був реальністю, то митрополит на чолі окремої церкви в Гетьманщині був всього-на-всього спогадом з XVII ст.

Для решти українського духовенства автономія мала набагато менше значення. Для монахів вона означала збереження великих монастирських землеволодінь, які в Росії вже були секуляризовані, і повернення майна, загарбаного козацькою адміністрацією. Для двох ставропігійних монастирів українська автономія забезпечувала постійну незалежність від місцевої церковної ієрархії. Для парафіяльного духовенства — рівний статус зі шляхтою, що практично включало в себе такі прерогативи, як виробництво алкоголю та виконання сільськогосподарських робіт з допомогою селянських рук. Клір намагався довести, що всі ці привілеї глибоко вкорінилися в українських традиціях, різноманітних гарантіях і Литовському статуті.

Незважаючи на утиски, які прості козаки зазнавали від старшини та шляхти, вони також мали специфічні інтереси у збереженні української автономії. Альтернативами, що залишалися, були тільки служба в регулярній російській армії або статус селянина, але жодна з них не була приємною. В існуючій системі, принаймні теоретично, козаки стояли нарівні зі шляхтою та могли обирати свою старшину. Але ця номінальна рівність суперечила бажанням шляхти, яка прагнула виняткових прав на всі уряди й окремих судів для знаті.

Міщани також хотіли зберегти стародавні права та привілеї, разом з магдебурзьким правом, але для них це означало поновлення свого політико-адміністративного контролю над містами, що знаходився в руках козацької адміністрації, і підпорядкування всіх міських жителів міській владі. Міщани прагнули також виняткового контролю над торгівлею і промислами, що суперечило правам, на які претендувала шляхта, козаки і духовенство.

Отже, кожна частина українського суспільства вкладала в українські права та привілеї свій власний зміст. Іноді права різних груп відповідали й підсилювали одні одних; але часом одні суперечили або, траплялося, і зовсім заперечували інші. Кожна соціальна група, однак, мала в автономії свій інтерес.

Саме в Москві та Санкт-Петербурзі українці усвідомили, наскільки тісно були взаємозв’язаними привілеї кожного стану і наскільки однаковою була для них небезпека. Під час довгих виснажливих сесій «великого зібрання» делегація Гетьманщини діяла у повній згоді й єдності. Ніколи козак чи міщанин не виступав проти члена шляхетського стану. В свою чергу, українська шляхта противилася запровадженню повного закріпачення селян, щоб зберегти існуючі інституції та соціальний лад Гетьманщини.

Напевне, одностайність великою мірою залежала від політичного контролю шляхти над делегацією, але козацькі та міщанські депутати не були простими маріонетками шляхти — деяких з них обирали навіть всупереч її бажанням. Більше того, з багатьох питань делегація Гетьманщини відчувала постійну підтримку представників Слобідської України, Південної України, запорозьких козаків і міста Києва. Ясно, що сформувалася регіональна група однодумців. Депутати від самої власне Гетьманщини мусили згуртуватися, оскільки відчули, що найбільша загроза їхнім становим правам походить ззовні, а саме від імперського уряду та певних соціальних груп у російському таборі. За таких обставин автономія була чимось своїм і дорогоцінним для всієї української депутації. Але насувалися переміни, бо імперський уряд виступав за радикальні реформи.