Сторінка
1

Україна в зовнішній політиці Туреччини

1. Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов’язані з діяльністю місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.

Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.

Звернення СВУ знайшло відгук в Туреччині. У пресі вказувалось на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії. Часопис «Терджіман-і-Хакікат» стверджував, що український народ міг зберегти власну мову і себе як націю лише завдяки правам, якими користувалися українці в Австро-Угорщині 1.

Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії і Константинополя були направлені представники Головної Української Ради і СВУ. Делеґати Головної Української Ради Л.Цегельський і С.Баран мали зустрічі з провідниками турецької політики Енвер-пашою і Талаат-беєм. Вони підтримали прагнення створити на руїнах переможеної Росії незалежну українську державу, що буде охоронним муром проти російської навали на Балкани і Середземне море 2.

Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання в турецькій провінції. «Інтеліґентні турки цілком захопилися українською справою, — повідомляв дописувач «Вістника СВУ» навесні 1915 р. — Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви» 3.

Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24 листопада 1914 р. Наприкінці жовтня 1914 р. в статті «Нова держава» «Тасфір-і-Ефкіар» стверджувала, що утворення української держави буде значною послугою світові й людяності.

Талаат-бей заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти українському народові створити незалежну державу. Союз визволення України визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в російській Україні.

Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії Декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація Бальфура для історії єврейського народу і держави Iзраїль.

Газета молодотурків «Жен Тюрк» (французькомовна) зазначала, що «інтереси українців тісно пов’язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від узбережжя Чорного моря. Створення неросійської слов’янської держави увільнило би Туреччину від політики інтриґ і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками» 4. Успіх визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії, як вважалося, завдавали б могутнього удару по традиційній політиці Росії та звільнили би Туреччину від небезпеки, яка загрожує їй протягом останніх двох століть.

Делеґація СВУ в Туреччині мала ще одне завдання: підготувати умови для створення українського військового з’єднання, яке б разом з турецькими військами висадилось на Кубані або в північному Причорномор’ї, в районі Одеси, з тим, щоб ініціювати національно-визвольний рух українського населення проти гніту царської Росії 5.

Повстання на Кавказі і на Кубані готувалося спеціальним німецько-турецьким комітетом; розглядалася можливість участі в акції українських емісарів, чия діяльність поширювалася також і на організацію повстання на російському Чорноморському флоті 6.

Представники «Союзу визволення України» обговорили в Константинополі з довіреними особами військового міністра Туреччини Енвер-паші питання турецько-українського співробітництва. Передбачалося, що після висадки в одному з пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий український підрозділ при підтримці значних турецьких сил спробує викликати революційний рух в Україні 7.

Однак у листопаді 1914 року Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне здійснення операцій не було. І на сухопутному, і на морському театрах війни ініціатива поступово переходила до російських військ. Крім того, коли б українські представники прибули на Північний Кавказ в обозі турецького десанту, то їх би вважали за представників ворожої, окупаційної армії.

На ймовірність подібного розвитку подій вказував керівник «Союзу визволення України» О.Скоропис-Йолтуховський у своєму аналізі ситуації 20 грудня 1914 р. Керівництво СВУ робить висновок, що національна самосвідомість кубанців невисока. Тому їх треба ще переконати, що запланована в Константинополі акція здійснюватиметься не заради турків і турецьких інтересів, а на користь політичних інтересів українського народу.

Народні маси мають усвідомити, що об’єктивні передумови для створення української держави існують, і енерґійно використати можливість досягнути поставленої мети. Треба переконати українців у тому, що у власних інтересах Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини — прагнути до створення української держави як буфера між ними і Росією. Це, на думку О.Скоропис-Йолтуховського, мало зняти підозру в українців, що їх використовують у війні як гарматне м’ясо, щоб після поразки Росії кинути напризволяще. Усвідомлення життєвих інтересів, які пов’язують Україну та воюючі проти Росії союзні держави, може стати могутнім засобом антимосковської пропаґанди в Україні 8.

Але реальні можливості українсько-турецького співробітництва, особливо в умовах війни, виявились обмеженими. Вже протягом 1915 р. великі воєнні невдачі Туреччини перекреслюють будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики.

2. Турецько-українські відносини у 1918—1921 рр.

Згідно зі статтею 8-ю Берестейського мирного договору було укладено додаткові угоди між УНР і окремими державами Четвірного союзу. Українсько-турецький договір був підписаний в Бересті-Литовському 12 лютого 1918 р. Договір скасовував усі закони, реґламенти й накази, які були видані на території кожної сторони з огляду на воєнний стан. Окремі статті реґулювали питання репатріації полонених та інтернованих, матеріальні компенсації. Передбачалися взаємні пільги. З огляду на брак будь-якої договірної бази взаємин, УНР і Туреччина домовились укласти консульську конвенцію, а також інші акти 9.