Сторінка
1

Об'єднання українських земель галицько-волинським князівством

РОМАН (1199—1205). Після смерти Володимира II і припинення роду Ростиславичів, року 1199 Роман дістав нарешті Галичину. Протягом тих десятьох років, коли сидав у Галичині Володимир II, він добре підготував собі ґрунт: у Польщі підтримав Казіміровичів у боротьбі з Мешком, в Угорщині підтримав короля Андрея 11 проти його брата, так забезпечивши нейтралітет Польщі та Угорщини. Тяжке було становище з ворожою до нього боярською партією, але він поборов її. Спроба тестя Рюрикв відібрати Галичину закінчилася повною поразкою: Роман відобрав у Рюрика Київщину й Київ. Роман спочатку обмежився тим, що залишив у Києві залежного від себе князя Інгвара, а коли Рюрик, скориставшись з його відсутности, знову повернув собі Київ, Роман постриг у ченці і Рюрика, і його дружину, і дочку Предславу, з якою перед тим розлучився. Цим разом він посадив князем Рюрикового сина Ростислава, одруженого з дочкою Всеволода Володимиро-Суздальського. До Києва сам не перейшов, і обмежився тим, що був фактичним господарем Правобічної України, завдяки дипломатичним заходам, поставивши себе на становище рівне з Всеволодом. Так над Києвом піднеслися два політичні центри: Галицько-Волинський та Володимиро-Суздальський. «По свіжім опануванню Галичини; — писав М. Грушевський, — що видвигнуло Романа на перше місце між українськими князями, ці київські війни 1201-1204 років були новим трііомфом Романа, що зробили його зверхником українських земель». Є неясна вказівка, що до Романа приходило посольство від папи Інокентія ПІ, пропонуючи йому королівську корону, але він відмовився від неї. Це оповідання М. Грушевський і новітній дослідник Г. Лужницький вважають за леґедду. Можливо, в цьому епізоді з посольством папи відбилися стосунки Романа з Гогенштавфенами, з представником їх королем Филипом IV; папа був на боці Вельфів, противників цісарської партії Гогенштавфенів. У Галичині Роман вже мав твердий ґрунт: міщанство, на яке він міг спиратися в боротьбі з боярством. Багатьох бояр та вождя цій партії Кормильчина Роман виселив з Галичини. Так в особі Романа на галицькому престолі з'явився правитель вового типу, який, прагнучи створити міцну державу, спирався на середні шари суспільства — на міщан. Це явище не нове, через дього пройшли всі держави Західньої Европи на шляху до створеная держави з абсолютною владою. Літописець пише, що Роман, не зважаючи на свою суворість, мав дуже велику популярність в народі. Літописець називає його «самовладцем, царем нашим і всієї України». Візантія визнавала Романа князем (і§етоп), а його противника Рюрика — лише правителем (йіероп) Києва. Дійсно, Роман став могутнім володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі — від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів, природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, і спільна історична традиція. Об'єднання галицько-волинських земель проф. С. Томашівський назвав «першою українською державою»: в Київській державі він бачив значний чужорідний елемент, якого не було в українській західній державі. Року 1205 Роман пішов походом на захід. Мета цього походу не з'ясована: йшов він на допомогу Филипові IV, до Саксонії, або мав порахунки з Лешком Краківським — залишається неясним. Біля Завихоста, над Вислою, він був забитий. Смерть Романа, який мав від другої жінки двох синів: Данила 3-ох років та Василька 1-го року, була величезною катастрофою для України. Почалася 40-річна боротьба за престол, в якій сусіди розривали державу на шматки. Ця доба — 12051246 рр. — надзвичайно важлива й цікава для зрозуміння загальних умов Галицько-Волинського князівства. Події йшли одна за одною з надзвичайною швидкістю. Не раз здавалося, що вони суперечать одна одній, і мав слушність історик Галичини Зубрицький, пишучи: «здзужится голова при сего рода смешании й запутаности дел, проистествий, огнощений й лиц . хаотическое замешательство, беспорядочное шатаниє й смутность».

ДАНИЛО (1205—1264) ТА ВАСИЛЬКО (1206—1269). Після смерти Романа, вдова його, енергійна, молода Ганна, «княгиня Романовая», як ц називався літопис, відразу, звернулася по протекцію до Андрея П Угорського, який спровадив до Галичини залогу, а сам став іменуватися «королем Галича та Володимерії». В Галичі почався ворожий Данилові рух: повернулися бояри, що їх вислав був Роман, і стали закликати до Галичини князів Ігоровичів, синів Ігоря, героя «Слова о полку Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Княгиня Ганна втекла з Галичини на Волинь, де були надійніші бояри. Але й з Волині довелося їй тікати з дітьми до Кракова, до Лепіка. Малого Данила взяв Андрій II. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком». Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, ів 1214 році привернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів. У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація зродила незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. 1211 року брати повернулися до Галичини і почали розправу за «зраду», стративши понад 500 бояр. Тоді бояри згадали про Данила і звернулися до Андрея II з проханням дати його їм. З угорським військом та волинськими боярами малого Данила привезли до Галича й «посадили на стол». Туди ж прибула й Ганна. Угорські війська взяли в полон двох Ігоровичів. Ненависть до них галицьких бояр була така велика, що вони викупили їх в угрів і повісили. Проте, князювання Данила було недовге: мати його хотіла правити за нього, але бояри не для того прикликали Данила. Почався конфлікт, і Ганна знову втекла з синами. В Галичині, після ряду змін, «вокняжився» боярин Володислав Кормильчич — факт єдиний в історії України. Ця узурпація обурила князів. Лешко та Андрей II, замість боронити інтереси Романовичів, вирішили поділити Волинь та Галичину. У 1215 р. в Спиші вони домовились одружити Леіпкову дочку Соломонію з сином Андрея II Коломона й передати їм Галичину. Значну частину Волині — південне Побужжя, Берестейщину, північну частину Червенської землі, а також західню Галичину — брав Лєшко, Романовичам залишали тільки Володимир з волостю. Союз був неміцний, сватц посварилися, і Лєшко, використавши незадоволення в Галичині угорською окупацією, в 1218 році закликав свого родича, Мстислава Удатного, з лінії смоленських Мономаховичів, князя Новгородського, посісти Галицький престол. Мстислав легко захопив Галич. Данило не заперечував, хоч.це було проти його інтересів. Він незабаром одружився з дочкою Мстислава. В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить «Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його «ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр відданих їй та її синам людей. Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з княжат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость. Утримати Галичину було для Мстислава тяжче, ніж заволодіти нею. Почалася восьмирічна боротьба із змінним успіхом між Мстиславом і Андресм II, в якій активну участь брали галицькі бояри угорської орієнтації, їх вплив на Мстислава був такий, що М. Грушевський назвав цього князя «безрадним знаряддям в їх руках». З їх намови Мстислав віддав свою дочку за угорського королевича Андрея і визначив йому Перемишль, а 1227 року зрікся престола на його користь. Незабаром Мстислав помер. В момент смерти Мстислава Романовичі мали великі досягнення: Данило відібрав у Лєпіка Берестейщину, яку віддав Василькові, Забузькі землі (Холмщина), володів Луцькою землею з Пересопницею, таким чином брати володіли майже всією Волинню, при чому діяли завжди спільно наче співправителі. Данило був еправжшм «паном становища». Але заволодіти Галичиною було для нього не легко, бо ввесь час він мав проти себе опозицію галицьких бояр, які воліли мати угорських королів, ніж Данила. Проте, він спирався на міське населення, яке завжди підтримувало його. «Це володар наш, Богом даний», — вітали його міщани Галича 1238 року. Він провів реформу у військовій справі, зорганізувавши полки з міщан та селян, переважно піші, які не раз забезпечували йому перемогу. Данило вів дуже обережну політику супроти сусідів, шукаючи з ними зв'язків. Року 1227, по смерті Лешка, взаємини Волині та Малої Польщі змінились. Краківський князь під час дитинства Романовичів розпоряджався Волинню. Після смерти Лешка почалася боротьба польських князів за краківський стіл, і Данило у війні за цей стіл виступав на допомогу Конрадові Мазовецькому. Він ходив з ним аж до Каліша, і літопис згадує, що ніхто з українських князів після Володимира Святого не заходив так глибоко «в землю Лядську». В той же час Данило уклав союз з Литвою, яка почала виступати на історичній сцені, і Поморським князем Сватополком, за якого він видав свою сестру Соломію. З 1230 року починається боротьба Данила за Галичину. В ній активно виступали знатні галицькі бояри, які підтримували угрів. .Фортецею цього боярства був Перемишль. Смерть королевина Андрея та Андрея 11 мало змінили справи. Хоч новий король Беля IV не виявляв інтересу до Галичини, а Даяидіо, прагнучи миру, навіть піддався був ігід його протекцію, він підтримав кандидатуру Михайла Чернігівського на Галицький престол. Протягом чотирьох років боровся Данило з Михайлом та його сином Ростиславом. Ще тяжча справа була з галицькими боярами, які підтримували чернігівських князів. До боярської партії належали й три єпископи. Проте, ввесь час Данило знаходив підтримку в міському населенні Галича та Перемишля. В цій боротьбі брали участь Литва, Угорщина, Польща (Мазовія), Австрія, Пруський орден хрестоносців, який на початку XIII ст. оселився на Балтицьвому узбережжі. Нарешті в 1238 році галицьке міщанство — «мужі градські» — всупереч бажанням «двірського» Григорія Васильовича та єпископа Галицького Артемія, відчинили браму перед Данилом. Князь Ростислав втік до Угорщини. На цьому не закінчилася боротьба, Тимчасова перемога в Галичині дала можливість Данилові звернути увагу на схід: 1239 року він заволодів Києвом, але не став мешкати в старій столиці Української держави, а призначив до неї боярина Дмитра. Після того ще п'ять років минуло в боротьбі Данила за Галичину з Ростиславом, за яким стояла Угорщина. Тільки рішуча перемога Данила влітку 1245 року під Ярославом, де розбито війська угорські, Ростислава та прихильних до нього бояр, поклала кінець 40-літній війні Романовичів за спадщину, війні за звільнення Західньої України — Волині та Галичини від чужинців. Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя. Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх засяг обов'язків супроти бояр. Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм же ність числа» і посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід. Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимиро-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: «Віддай Галич!» Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне — боярська опозиція. Данило дістав від татар підтвердження прав на все князівство, але мусів визнати себе «мирником» — союзником, татарським васалем, підпоручником хана.