Сторінка
1
У процесі приведення української соціальної структури до відповідності з імперською моделлю найбільш невизначеним було становище козаків. У серці імперії не існувало жодної подібної групи населення, і тому — принаймні на короткий час — імперська влада була змушена дозволити існування місцевих особливостей, але навіть саме визначення приналежності до козацького стану було не легкою справою. Тих, хто претендував на козацький статус, але 1782 р. був зареєстрований як селянин приватного маєтку, автоматично закріпачили; козаки коронних земель стали державними селянами; багато козаків, особливо з категорії козацьких підпомічників, з господарської й податкової точки зору не відрізнялися від селян, тому їхні претензії на козацький статус були дуже сумнівними. Крім того, поміщики іноді навіть визнаних козаків трактували як своїх селян. Межа між селянином і козаком була дуже розпливчастою, але вона все ж таки існувала, бо тепер вона визначала різницю між вільною людиною та кріпаком.
Імперське узаконення панщини спричинило різке зростання кількості шукачів козацтва. Розв’язуючи цю проблему, імперська влада повинна була взяти до уваги вимоги землевласників і, водночас, упередити можливості масштабних соціальних заворушень. Загалом, влада дуже акуратно ставилася до реєстрації козаків, і сумнівні випадки, якщо вони не викликали протестів поміщика, вирішувалися на користь шукачів козацтва. Найкраще це продемонструвала ревізія 1782 р., яка виявила 428 442 козаки чоловічої статі 1.
Оскільки 1764 p. було 176886 виборних козаків і 198296 підпомічників 1, очевидно, що більшість козацьких підпомічників, претензії яких не обов’язково було визнавати, переходили у «козацьку» категорію. Але багатьох осіб, чиї претензії на козацтво викликали сумніви або протести з боку їхніх владних господарів, зареєстрували як селян. Реєстрація претендентів на козацтво як селян призвела до соціального вибуху в селі Турбаях 2.
Статус місцевих селян був предметом суперечки від початку XVIII ст. 1783 р. всіх селян зареєстрували як кріпаків місцевих землевласників — родини Базилевських. Селяни, однак, відмовились відробляти панщину, продовжували скаржитися до сенату, і останній переглянув їхній статус. Спроби виявилися вдалими, і 1788 р. сенат вирішив, що 76 чоловік зареєстрованих козаками 1738 р., а також їх нащадки не могли вважатися кріпаками. Місцева влада, під впливом Базилевських, зволікала з виконанням розпорядження й вимагала від селян додаткових документів про реєстр 1738 р. 1789 р. процес остаточно погруз у бюрократичному болоті, і селяни, втративши надію на волю, повстали. Бунтівники спалили поміщицький фільварок, вбили трьох місцевих чиновників і захопили Турбаї разом з кількома навколишніми селами.
Повстанців негайно оточили, але за браком військ не наважилися атакувати. Міжнародне становище тоді було досить непевним, й імперська влада боялася спровокувати значне повстання. Замість того, щоб надіслати в Турбаї додаткові сили, уряд вислав свого представника, який виробив компромісне рішення, що, однак, не було реалізоване. Селяни відмовилися віддати будь-кого із запідозрених у вбивстві Базилевських або повернути їхні дорогоцінності й документи. 1793 р. до Турбаїв прибули регулярні війська та донські козаки, і селяни змушені були здатися. Турбаї завдали урядові клопотів на чотири роки, й імперська влада вирішила використати це як науку для інших. Селяни були жорстоко покарані: 15 замучили на смерть у в’язниці; 13 фізично покалічили і засудили на довічну каторгу в Тобольську; 155 засудили на тілесні покарання; 2300 селян виселили в Таврію й за Дністер 3.
Після придушення Турбаївського повстання уряд почав ставитися до шукачів козацтва з більшою підозрою. Він не хотів провокувати дальші заворушення, просто відкидаючи претензії, з іншого боку, не бажав масово заохочувати подібні петиції. На початку XIX ст. ця нестійка рівновага була порушена. Під час правління Павла українська судочинна система була частково реставрована, що підсилило претензії шукачів козацтва на основі Литовського статуту (який як діючий кодекс не був скасований до 1840-х рр.). Згідно з імперськими законами, існував статут, що обмежував розгляд таких справ, як визнання козацького статусу; у Литовському статуті, однак, таких положень не було. В липні 1803 р. сенат підтвердив, що, згідно з місцевим законодавством, «шукачі козацтва» не підпадали під обмеження вищезгаданого статуту 1. Стривожений цим рішенням, губернатор А.В.Куракін доносив, що «цЂлыми селеніями поднялся на подачу просьбъ объ отысканіи козачества, и многіе изъ нихъ вообразили, что подавъ просьбу, можно уже и не слушаться помЂщиковъ» 2.
Сенат відреагував негайно і видав щодо шукачів козацтва чіткі інструкції. За грудневим указом 1803 р., право на реєстрацію розповсюджувалося лише на тих, хто міг підтвердити, що 1782 р. він був виборним козаком (підпомічників тепер вважали селянами) 3.
Таким чином, намагатися відновити козацький статус могли лише ті, хто втратив його з певних причин після скасування автономії. Це значно спростило процедуру та зменшило кількість можливих претендентів. Тепер козаками могла стати дуже обмежена кількість осіб, і практично доступ до козацького стану був закритий.
Хоча імперська влада вирішила питання приналежності до козацького стану, більші труднощі вона мала з визначенням місця козаків в імперському устрої. Традиційно вони діяли як нерегулярні війська, що захищали порубіжні землі. Гетьманщина, однак, вже не була порубіжжям, а заселеним і глибоким тилом імперії. Отже, численні нерегулярні війська не відігравали значної ролі, а лише створювали сприятливі умови для соціального неспокою. Інтеграція козаків у невійськову імперську структуру гальмувалася через відсутність відповідної соціальної групи в самій імперії. Сільське суспільство імперії майже повсюди складалося з поміщика, кріпака або державного селянина. Відхилення від цієї моделі створювали труднощі й непорозуміння і, наскільки це було можливим, їх уникали.
Єдиним заходом уряду для пом’якшення козацької проблеми було заохочення еміграції на порубіжні землі, де козаки могли здійснювати свою традиційну роль. За указом від 28 червня 1803 р. їм дозволялося переселятися на Південь та в інші малозаселені регіони 4.
Спокушені обіцянками землі та «козацького способу життя», переселенці хлинули з Гетьманщини до Чорноморського козацького кошу на Кубані. 1803 і 1809 рр. загальна кількість чоловіків, що виїхали на Кубань, становила 22 206 осіб; між 1820—1825 рр. вона зросла до 25 620, а в 1845—1850 рр. становила 8500 і. Враховуючи те, що до цієї статистики потрапляли лише дорослі чоловіки, еміграція першої половини XIX ст. була, напевне, набагато більшою — понад 100 тис. осіб. Проте це вирішило проблему лише наполовину. Якщо завдяки еміграції вдалося переселити найзавзятіших, незадоволених й охочих до землі козаків, то нічого не вдалося вдіяти з тією більшістю, яка залишилася у Чернігівській і Полтавській губерніях.
Завантажити реферат