Сторінка
2
Із здобуттям нових територій Московія запроваджувала там свою політичну систему. Усі специфічні риси, притаманні новоздобутим землям, поволі викорчовувалися. Початок цьому був покладений вже під час «збирання російських земель». У Пскові (1510) і Смоленську (1515) були знищені символи незалежного політичного життя — дзвони, якими звичайно скликали жителів міста на сходини. У Новгороді не тільки скинули дзвін, але й самі вулиці були перебудовані за московським зразком. На новоздобуті території прибували писарі й описували майно, щоб скласти на нього реєстри «за московським зразком» 3.
Тієї ж схеми дотримувалися при московській експансії за межами етнічно російських земель. Проголошувалася царська влада над територією, а безпосередня адміністрація здійснювалася через військового воєводу, який мав збирати податки, забезпечувати набір до війська і наглядати за судочинством. Доводилося, проте, враховувати особливі умови порубіжжя. Як у Поволжі, так і в Сибіру, Московія зустрілася з різноманітними розпорошеними фінно-угорськими, тюркськими й сибірськими народами. Час і відстань ускладнювали всеохоплюючу координацію з центру, та й можливості московської адміністрації тут скорочувалися. Внаслідок цього податки збиралися у формі данини. Якщо у Поволжі їх збором займався військовий губернатор, то в Сибіру ці функції покладалися на вождів племен, що також отримали повноваження вирішувати дрібні судові справи. Але таке делегування влади мало місцевий і тактичний характер, оскільки верховний нагляд здійснював військовий губернатор, який мав фактичну владу з усіх питань, що стосувалися податків, набору до війська, землі й судочинства. Воєвода, своєю чергою, підпорядковувався Казанському (1565) і Сибірському (1637) приказам, спеціально створеним московською централізованою державою для нагляду над східними територіями 1.
Порівняно до місцевих неросійських народів, з козацькими формуваннями московська влада бажала досягти більшої згоди. Спочатку козаки служили як найманці, і кожна озброєна група нагадувала маленьку, але незалежну військову республіку. Розташовані на неосяжних просторах порубіжжя між осілими землеробами і кочовиками, козацькі загони були для Московії, а пізніше й імперії, своєрідною буферною зоною. Найбільше формування складали донські козаки, які у XVI ст. прийняли московське підданство і водночас зберегли відносну автономію. Менші козацькі загони існували на території від р. Яїк (тепер р. Урал) до Сибіру, але вони були під значно сильнішим контролем московських військових губернаторів. У своїх відносинах з козаками московська, а пізніше імперська, влада намагалася знайти середину між двома протилежними підходами. З одного боку, козаки захищали російські тили і постачали додаткову силу під час військових дій. З іншого — давали притулок збіглим кріпакам, роздмухували селянські повстання, а своїми самовільними походами провокували міжнародні конфлікти. Поступово царі почали проводити двоїсту політику. Даючи козацьким підрозділам грамоти на самоврядування і субсидії, московська влада водночас здійснювала суворіший контроль над діяльністю цих формувань 2.
Незважаючи на окремі компроміси з місцевим населенням й козаками, московська держава спромоглася досягнути високого рівня адміністративної єдності. Однією з причин цього були відносно прості урядові функції — збирання податків і набір до війська, які спочатку не дуже підривали місцевий спосіб життя. Різноманітні клани і племена вже давно звикли платити данину монголам або іншому, більш могутньому за них, племені. У Поволжі московська влада просто перейняла монгольську систему сплачення данини. Сплачуючи її новому — московському господареві, плем’я або клан вели звичайний спосіб життя 1. Це можна сказати і щодо невеликих козацьких загонів, що полювали, займалися рибальством і хліборобством, час від часу здійснювали військові наїзди і грабунки, але робили все це вже не як незалежні загони, а як підлеглі Московії формування.
Відносно м’який початок московського панування над підкореними народами не передвіщав наступних кардинальних і тривалих змін. Російська колонізація, перехід місцевого населення до християнства і кооптація верхівок до складу нової влади несли з собою не тільки адміністративну єдність, а й єдність соціальної структури, способу життя та початки культурної русифікації 2. Такі наслідки підкорені народи навряд чи могли передбачити. Більше того, вони не мали адекватної системи інститутів, через які могли б висловити своє незадоволення. І хоча час від часу кочові народи й козаки бралися за зброю — як це показали повстання Разіна, Булавіна, заворушення серед башкирів і бунт під проводом Пугачова,— усі вони просто стимулювали Москву до встановлення суворішого контролю над порубіжними землями і впровадження більш ефективної адміністративної системи. Велетенським східним і південним землям, загарбаним Московією, бракувало західних традицій політичної автономії, регіоналізму, станових прав і юридичних привілеїв, які б дозволили зберегти їхнє самоврядування 3. З майже непомітної Московія перетворилася у величезну, багатонаціональну імперію з централізованим управлінням.
Перш ніж розглянути експансію Московії в Україні, необхідно, хоча б побіжно, зупинитися на історії української козаччини. Українське козацтво виникло на порубіжних землях між татарами і Польско-Литовською державою, де козаки займалися полюванням, рибальством, ходили в походи проти татарів і Османської імперії. їх осередком була Січ — фортеця, розташована на острові за порогами Дніпра. Відтак цих козаків називали запорожцями, тобто козаками за порогами. Оскільки їхня військова сила зростала, польський уряд залучав козаків до свого війська для участі у спеціальних військових операціях. Поступово вони стали вважати себе привілейованим військовим станом, рівним з польською шляхтою. Хоча козаки значно збільшували військовий потенціал Польсько-Литовської держави, вони також спричиняли значний неспокій, бо у випадках незадоволення виступали і проти поляків 1.
1648 р. запорозькі козаки забезпечили військовий успіх масового повстання проти поляків. 1654 р. козацький провідник — гетьман Богдан Хмельницький повністю розірвав стосунки з польсько-литовською Річчю Посполитою і, згідно з умовами Переяславської угоди, прийняв сюзеренітет московського царя. Після серій тривалих воєн Правобережна Україна (західний берег Дніпра) була знову приєднана до Польсько-Литовської держави, але Лівобережжя (східний берег Дніпра) залишилося окремою політичною одиницею під протекторатом царя. Саме цей, менший, лівобережний залишок заснованого Хмельницьким політичного організму звичайно називають Гетьманщиною. Запорозькі козаки, що були військовою опорою на початку повстання, з часом повернулися на Січ і продовжували існувати як незалежне козацьке військо.
Завантажити реферат