Сторінка
1
Зародження російського централізму тісно пов’язане з політичною системою ранньомодерної Московії. її найхарактернішою рисою була теоретично необмежена влада царя. У XV ст. принцип всемогутнього, богопомазаного правителя став центральним у московській політичній думці. Боротьба за владу, престиж або багатство була пов’язана не з творенням власної сили, а з боротьбою за близькість та вплив на правителя. Цьому сприяли також Боярська дума і Земські собори (таке найменування вони дістали від істориків XIX ст.), які не обмежували, а підкреслювали авторитет царя. Православна церква, потенційно маючи можливість перетворитися на серйозну незалежну установу, врешті-решт підтримала автократію і піддалася царському контролю. Навіть коли престол займали слабі чи некомпетентні правителі або в періоди міжцарства, країною продовжували правити абсолютні державці. Концепція необмеженої всемогутності царя створювала у Москві механізм легітимності й єдності і, певною мірою, компенсувала недостатній розвиток інших державних інституцій 1.
Абсолютизм, влада і велич московського правителя відобразились у концепції дідичності, царства і автократії. Дідичність означала, що московський правитель вважав себе власником свого домену. Деякі історики гадають, що зміна у термінології «господаря» на «государя» у XV ст. знаменувала розширення поняття власника до поняття правителя або суверена 2.
Але ці поняття ніколи чітко не розрізнялися, і, коли московські князі здобували якусь територію, вони не просто поширювали на неї владу, а й здобували нові володіння. На думку Річарда Пайпса, дідична ментальність була властива московським царям і пізніше, після XV ст., коли вони розглядали свою імперію від Польщі до Китаю як родинний маєток, що передається недоторканим у спадок 1.
Влада московського правителя базувалась також на концепції царства й автократії. Обидві започаткував наприкінці XV ст. Іван III. Запозичений від «цезаря» титул «цар» претендував на вселенську владу. І хоча перший «цар», визнаний східними православними церквами,— Іван IV був більш стурбований зміцненням своєї влади у новозавойованих Казанському й Астраханському «царствах», аніж відстоюванням ролі вселенського імператора, проте він претендував на рівність з імператором Священної Римської імперії 2.
Автократія була візантійською концепцією, що представляла суверена, який мав свою владу безпосередньо від Бога. Прийняття Іваном III царського титулу мало підкреслити політичну незалежність Московії, її остаточне звільнення з-під монгольської влади (1480). Для Івана III автократія означала, насамперед, його незалежність від інших правителів. Його спадкоємець Іван IV розширив цю концепцію, включивши туди право на владу, не обмежену не тільки ззовні, але й в середині країни. У XVI ст. московська автократична ідея означала владу незалежного правителя, що не був обмежений жодними державними інституціями, виступав єдиним законодавцем і ніс відповідальність тільки перед Богом 3.
Пізніше образ московського царя як верховного правителя зміцнювався через твори історичного та політичного характеру. Царя представляли легітимним спадкоємцем Київської держави, збирачем «руських земель». За допомогою генеалогічних легенд він був споріднений з римськими імператорами. Після завоювання Константинополя турками (1453) певна частина православного кліру дивилася на московського царя як на єдиного легітимного православного правителя, а Москва вважалася Третім Римом — законним спадкоємцем Римської та Візантійської імперій 4.
Монарші претензії на патримоніальну й необмежену абсолютистську владу навряд чи були властиві лише Московії. У різні періоди XVII ст. королівська влада Франції, Данії і Швеції мала спільні риси з системою московського абсолютизму, але існували й суттєві відмінності. На Заході спостерігався поступовий розвиток концепції держави як інституту, окремого від монаршої влади, а також диференціація між владою монарха як правителя держави і як власника території. Навіть у Франції доби Людовіка XIV (незалежно від приписуваної йому знаменитої фрази: «Держава — це я») король мав присягнути, що він ніколи не розділить свій домен, тобто не зменшить державу 1. Фактично король відмовлявся від права власності на свої «посесії». Навіть претендуючи на повну незалежність, необмежену монархічну владу і відповідальність лише перед Богом, західні абсолютистські правителі були обмежені існуванням незалежних корпоративних і регіональних установ. У Московії ж обмеження автократії були не інституційними, а, насамперед, об’єктивними, наприклад, брак доступних ресурсів, складність подолання величезних відстаней тощо.
Теоретично необмежена влада царя здійснювалася через постійно зростаючу кількість чиновників і урядових структур. Структура центральної адміністрації починалася з дяків або секретарів, що колись, напевне, були домашньою прислугою, але пізніше туди потрапляли сини священиків, міщан і навіть аристократів, тобто бояр. Наприкінці XV — впродовж XVI ст. з допомогою дяків була створена система центральних канцелярій, або приказів. Кожен приказ здійснював контроль над певною територією або виконував певну функцію. Завдяки реформам 1550-х рр. були ліквідовані деякі прикази, що дублювали один одного, і створений справді централізований адміністративний апарат. Саме царські чиновники створили централізовану Московську державу, що була простим поширенням дідичної влади царя 2.
На місцевому рівні царя представляв воєвода, що водночас виконував військові, адміністративні та судові функції. Його основним обов’язком було збирання податків для царської скарбниці та набір людей у військо. Незважаючи на можливості воєводи та його помічників для самовозвеличення, їхня самостійна влада була досить обмеженою. Судові питання землевласництва і навіть дрібні військові справи передусім вирішувалися приказами, а вже потім доводилися до воєвод. Щоб останні не заводили міцних зв’язків з місцевими елітами, їх часто міняли. І хоча така система позбавляла воєвод ініціативи та гнучкості, забезпечувався контроль за повсякденним життям у найвіддаленіших землях 3.
Формування царської влади, її політико-теоретичне обгрунтування і утворення московської централізованої державної структури супроводжувалося стрімкою територіальною експансією. Починаючи з XV і до кінця XVI ст., територія Московії збільшилася з 430 до 5100 тис. кв. км 1. Спочатку експансія обмежувалася «збиранням» російських земель, але в другій половині XVI ст. Іван IV підкорив Казань і Астрахань, що відкрило перед ним увесь простір басейну Волги далеко за межі суто російської етнічної території. З благословення Івана IV купецька родина Строганових разом з козаками та найманцями, налагоджуючи торгівлю хутром і сіллю, перейшла Уральські гори і почала просуватись у Сибір. У середині XVI ст. росіяни, пройшовши Сибір, досягли берегів Тихого океану. 1654 р. влада царя розповсюдилася на Україну, а на початку XVIII ст. Петро І завоював Прибалтику 2.
Завантажити реферат