Сторінка
4

Російський централізм і порубіжні землі

Хоча реформи Петра радикально трансформували Московську державу, вони майже не змінили природи влади. Всемогутній правитель залишався у центрі державної політики. Більше того, камералістська думка визнавала за суб’єктами небагато прав стосовно абсолютистського правителя — переважно це були обов’язки. Правда, він так само мав дбати про добробут своїх суб’єктів, але останні трактувалися як діти, яких треба наставляти і повчати. У Росії камералістська думка виробила для автократичного правління додаткове секуляризоване обгрунтування — загальне добро. У новій імперській Росії, як і в Московії, було навіть ще менше юридичних основ для прав суб’єктів, корпорацій або спеціальних регіонів, ніж передбачали європейські камералісти.

У Центральній Європі корпоративні організми відігравали важливу, хоча й дещо суперечливу, роль у формуванні модерного світогляду. Соціальні організми — стани, цехи, муніципалії — у багатьох випадках були знаряддям, через які держава мала можливість дістатися до ширших верств населення і прищеплювати сучасний спосіб життя, що вимагало повчання і керування цими соціумами без підриву їх основ. Отже, держава не була єдиним знаряддям модернізації, але як поводир заохочувала діяльність корпоративних установ і приватних осіб 2.

Водночас корпоративні організми зберігали традиційні звичаї, угруповання і способи життя. Здебільшого ці установи перебували у стані відчайдушної боротьби з центральною владою і наражалися на небезпеку знищення. Як представники певної традиції вони могли бути сильною опозицією новому життю й розвиткові, що плекалися державою. Оскільки, на думку камералістів, правила доброго управління можна було відкрити і пристосувати задля користі цілого народу, то корпоративні і регіональні права виступали перешкодою запровадження раціональних принципів управління.

У Росії брак правдивих корпоративних організмів на її первісній території означав відсутність партнера, через якого держава могла досягнути і навчати суспільство. Вона сама стала найбільшим модернізатором і проводила свою діяльність через новозорганізовану бюрократію. Але в західних порубіжних землях Росія все ж таки мала окремі правдиві корпоративні установи й автономні регіони. Чи могла імперська Росія кооптувати їх або просто замінити імперською бюрократією? Чи камералістські ідеї, що проникали у Росію, допомагали зберегти автономію порубіжних земель або прискорити перехід до централізму?

Зважаючи на російську концепцію автократичної царської влади, історію московської централізації і новий наголос на раціональну адміністрацію і розвиток, перспективи для регіональної автономії не виглядали райдужними. Але, принаймні, деякі з автономних інституцій порубіжних земель, особливо побудовані за німецьким і шведським зразками, відповідали засадам камералістської думки і вважалися гідними наслідування 1. Отже, на початку XVIII ст. концепція унітарної Російської держави зазнала серйозних випробувань унаслідок існування особливих прав і привілеїв Гетьманщини і Прибалтики.

Як Прибалтика, так і Гетьманщина у конфронтації з російським централізмом мали свої переваги і свої недоліки. Політичні і корпоративні інституції Балтійського регіону були набагато міцнішими від подібних установ Гетьманщини. Німецька мова і лютеранська релігія, що панували серед балтійської еліти, абсолютно відрізнялися від російської мови і релігії. Найважливішим було те, що балтійські німці й росіяни погодилися, що німецька культура була вищою від російської: справді, Балтія розглядалася як європейський анклав у Російській імперії. Але саме замкнутість цих інституцій, що походила з феодальних часів, перешкодила будь-якій консолідації балтійської автономії. Тоді регіон складався з трьох автономних територій (Естляндії, Ліфляндії й Езеля) з трьома окремими парламентами. Маючи окремі справи з кожною корпорацією нобілітету і кожним містом, російська імперська влада могла легко маніпулювати, а в певному випадку і припинити функціонування автономії 2. Нарешті, Балтійський регіон, незважаючи на велике стратегічне й економічне значення, був менший від Гетьманщини; 1762 р. населення регіону становило 386 915 осіб чоловічої статі 3.

Інституції Гетьманщини були слабкішими від балтійських, а багато з них — недавнього походження. Між її населенням і росіянами існували значні подібності у мові, культурі й релігії. Але установи Гетьманщини все ж таки відрізнялися від російських. Козацька революція 1648 р. дала Гетьманщині власну централізовану адміністрацію та її голову — гетьмана. Крім того, Гетьманщина була найбільшим за площею і населенням автономним регіоном, де в 1760-х рр. проживало понад 1 млн. чоловік 1. У ті часи загальна кількість населення імперії — разом з усіма військовими формуваннями — становила трохи більше 11 млн. осіб чоловічої статі 2.

Як найбільше регіональне утворення імперії Гетьманщина раз у раз конфліктувала з російським централізмом. Ця боротьба серйозно розпочалася за Петра І і досягла свого піку за часів правління Катерини II. Але — перед вивченням природи цього конфлікту — розглянемо процес формування Гетьманщини, її соціальну структуру й інституції українського самоврядування.

Література:

1. Аболихин Б.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки.— № 72.— М., 1962.

2. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения.— 1892.— № 3.— С. 1-56.

3. Василенко М.Н. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві.—1912.— Т. 9.— С. 13-23.

4. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales.— M., 1934.— П. 215 — 233.

5. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид.— Вінніпег, 1962.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т.— Нью-Йорк, 1954-1958. — Т. 6-10.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.— Варшава, 1933.

8. Дорошенко Д. Нарис історії України.— 2-е вид. В 2 т.— Мюнхен, 1966.

9. Історія Русів / Під ред. О.Оглоблина.— Нью-Йорк, 1966.

10. Історія селянства Української РСР. В 2 т.— К., 1967.

11. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН.— 1926.— Т. 7-8.— С. 308-357.

12. Литвиненко МА. Джерела історії України XVIII ст.— Харків, 1970.

13. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі.—1927.— Т. 26.— С. 44-47.

14. Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII віку // ЗІФВ ВУАН.— Т. 19.— 1929.— С. 231 — 241.