Сторінка
2

Міклош Хорті в угорській історії

Революцію в Угорщині М.Хорті однозначно не прийняв. На відміну від революційних вождів, він занадто добре розумів ціну укладеного миру. В Європі, спроектованій Антантою і Вудро Вільсоном, Угорщина не мала жодних шансів на успіх; тільки на виживання. Переможці в ультимативній формі зажадали від Угорщини значних територіальних поступок. Але проти них рішуче заперечували всі прошарки угорського суспільства. Нездатність коаліційного уряду графа Михая Каройї домовитися з Антантою дестабілізувала ситуацію в країні, активізувала крайні ліві та крайні праві сили.

У результаті уряд пішов у відставку, поступившись владою соціал-демократам. Однак політична криза виявилася настільки глибокою, що соціал-демократи не ризикнули самостійно сформувати уряд, звернувшись за підтримкою до комуністів. Після переговорів із керівниками компартії Угорщини, котрі сиділи у в’язниці, відбулося об’єднання обох партій у соціалістичну партію Угорщини на умовах визнання принципу диктатури пролетаріату.

Проголошена 21 березня 1919 року Угорська Радянська Республіка спочатку була сприйнята населенням досить спокійно. Волюнтаризм в економічній політиці, звісно, перевершував «досягнення» попереднього уряду. Зате розпочата наступальна революційна війна, теоретично в ім’я «світової революції», практично — за ті частини Угорщини, що були анексовані Чехо-Словаччиною та Румунією (Т.Гайду), цілком відповідала настроям більшості угорців.

Для Антанти створення УРР та її військові успіхи виявилися несподіванкою. Відбивши наступ чехословацьких і румунських військ, угорська Червона армія зайняла Словаччину, де була проголошена Словацька Радянська Республіка. На допомогу УРР через Україну рухалася російська Червона армія на чолі з В.Антоновим-Овсієнком. Якби не антибільшовицьке повстання отамана Григор’єва та рішучий опір більшовикам військ С.Петлюри, ще не відомо, якою була б карта Європи. Цю обставину слід оцінити. Проте в історії немає умовного способу. Під військовим і дипломатичним тиском Антанти угорські комуністи були змушені відмовитися від влади. Ось тоді й настав зоряний час контр-адмірала Міклоша Хорті.

За підтримки Франції було сформовано контрреволюційний уряд на чолі з графом Дьюлою Каройї. Він розглядав себе як основну виконавчу силу білого терору проти соціалістів і комуністів. Н.Гудрик-Кларк зазначає, що «виникнення нових антисемітських і антибільшовицьких концепцій датується саме цим часом».

Як згадував згодом М.Хорті, переконавшись, що «звільнення країни від більшовиків і румунів не можна досягти самими лише дипломатичними засобами», антибільшовицькі політичні сили запросили його на пост військового міністра. Він дав згоду і приступив до формування нової «угорської національної армії». Складно судити про мотиви, що спонукали М.Хорті до участі в політичних процесах. Він не був угорським націоналістом. Принаймні кореспондент, який під час Першої світової війни написав в інтерв’ю з М.Хорті про те, як його думки «летять на угорську батьківщину, землю його предків», викликав гнів майбутнього правителя Угорщини. «Запам’ятайте, — сказав М.Хорті, — якщо мій головнокомандувач у Бадені, то там і моя батьківщина!» До участі в боротьбі його спонукало, насамперед, різке неприйняття більшовизму.

Зовсім недавно український історик М.Ковальчук виявив невідомий лист М.Хорті до С.Петлюри з відвертими висловлюваннями про «небезпеки більшовизму, що загрожує цивілізованому світу». Він писав, звертаючись до Головного отамана УНР, «я поділяю Ваш погляд, що Великі держави Європи не уявляють повною мірою неминучість і розмір цієї небезпеки. Вони дали цьому доказ, коли завадили Угорщині допомогти всім тим, хто так шляхетно проливав свою кров і втрачав те, що мав, у нерівній боротьбі проти варварських сил». «Щойно я прийняв владу правителя Угорщини, — продовжував М.Хорті, — я не переставав організовувати всі мої сили для майбутньої можливої боротьби проти більшовиків. Угорщина добре знає, що ця боротьба для неї буде боротьбою не на життя, а на смерть. Тому вона шукає в усьому світі союзників і приймає з великою охотою кожну чесну акцію для концентрації антибільшовицьких сил».

Ці слова датовані лютим 1921 року. А двома роками раніше збройні сили, створені М.Хорті, «прославилися» єврейськими погромами й іншими актами залякування, що здійснювалися з метою «наведення порядку». Не заперечуючи факт існування терору, М.Хорті підкреслював, що командування армії не віддавало жодного наказу на вчинення будь-яких протизаконних актів. У це важко повірити, враховуючи їхні масштаби. Адже білий терор значно перевершив червоний: близько 100 тисяч осіб емігрували, 70 тисяч були заарештовані й відправлені в концтабори, близько 10 тисяч були знищені. Фактично лише 1921 року під тиском Антанти терор припинився. Для маленької Угорщини це були величезні втрати.

У контактах із представниками Антанти М.Хорті зумів зарекомендувати себе надійним партнером, готовим до дипломатичного вирішення будь-яких проблем. Тому після виведення румунських військ країни Антанти не заперечували проти його участі в політиці.

16 листопада 1919 року на чолі армії в парадній формі адмірала Міклош Хорті на білому коні урочисто в’їхав у Будапешт. Звинувативши столицю в тому, що вона зрадила національний прапор, М.Хорті також заявив, що він і його армія не злопам’ятні і готові прощати.

Надмірний політичний консерватизм угорської еліти, небажання примиритися з новими реаліями, піти назустріч інтересам інших верств суспільства, заважав їй самій. Але, як відомо, найважче змінюється саме свідомість.

У лютому 1920 року угорські Національні збори, констатувавши припинення австро-угорської угоди 1867 року про створення двоєдиної держави, анулювали акти двох республік і проголосили відновлення королівської влади. Оскільки держави Антанти категорично заперечували проти відновлення на престолі династії Габсбургів, до визначення кандидатури нового короля був заснований тимчасовий пост регента. Його М.Хорті й обійняв 1 березня 1920 року.

У всупереч розхожій думці, регент був не консолідуючою, а компромісною постаттю в правому таборі. Своїм піднесенням він був зобов’язаний землевласникам, промисловій і банківській верхівці, колишнім аристократам, котрі прагнули забезпечити власні майнові інтереси та панівні позиції. Позапартійний, патріотичний, не бере участі у політичних інтригах — такий адмірал цілком улаштовував далеку від єдності знать.