Сторінка
5

Близькосхідний регіон у другій половині 40-х – середині 60-х рр.

Незважаючи на поразку, завдану Єгипту під чає Суецької війни, авторитет єгипетського лідера у арабському світі не лише не було підірвано, але навіть зміцнено. Посилення інтеграційних тенденцій виявилося у зближенні Єгипту й Сирії, країни, в якій з середини 50-х років усе більшого впливу набирала Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). 1 лютого 1958 р. проголошено створення Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) в складі Єгипту га Сирії. Арабський світ зустрів цю пропозицію із захопленням, з пропозицією приєднання до ОАР виступив Ємен. 8 березня його пропозиція була задоволена, однак зв'язок Єгипту та Сирії з Єменом був швидше номінальним. Бажаючи протиставити якусь альтернативу зорієнтованій на СРСР ОАР, Сполучені Штати і Британія інспірували проголошення 14 лютого 1958 р. династичного Арабського Хашимітського Союзу в складі Іраку та Йорданії, який також був лише формальним об'єднанням.

У травні 1958 р. у Лівані спалахнуло повстання друзів проти уряду Шамуна. Розпочавшись у Тріполі, бойові дії швидко перекинулися й на інші райони країни, президент Шамун звернувся до Ради Безпеки ООН зі скаргою па втручання ОАР у справи Лівану і допомогу повстанцям. У липні до Лівану повітряним шляхом перекинуто близько 1000 іракських солдат, що, однак, не змінило ситуації на користь уряду. 15 липня 1958 р. до Бейрутського порту увійшли кораблі 6-го флоту США. З них висадився десант, а із ФРН 18-ма великими транспортними літаками перекинуто додаткові підрозділи. Загалом десантні сили налічували 14000 солдат. 17 липня розпочалася операція перекидання британських військ з Кіпру до Йорданії.

Але дві бригади іракської армії, які перебували в літніх таборах під Багдадом, отримавши наказ йти на Йорданію, підняли заколот. На світанку 14 липня 1958 р. війська, очолені членами підпільної організації "Вільні офіцери", створеної а іракській армії в 1956 р., увійшли до столиці. Було захоплено королівський палац і всі стратегічні об'єкти міста. Король Фейсал II і спадковий принц Абдул Іллах були вбиті. Через два дні вбито прем'єра країни Нурі Саїда. Новий уряд країни очолив генерал Абдель Керім Касем, його заступником і міністром внутрішніх справ став Абдель Салям Ареф. Суспільну платформу уряду становив Фронт національної єдності. Спочатку уряд А.Касема зберігав добрі стосунки із західними державами і навіть купував у них зброю, однак 24 березня 1959 р. зробив заяву про вихід зі структур Багдадського пакту. З країни було усунуто британську військову місію та евакуйовано військові бази в Хаббанії та Шуайбі. Пізніше Ірак в односторонньому порядку денонсував угоди, укладені Фейсалом II із США. Наприкінці 1958 - на початку 1959 рр. було підписано низку угод про економічне, торгове, військово-технічне та культурне співробітництво між Іраком та СРСР. Ірак отримав велику позику від Радянською Союзу.

Однак на початку 60-х рр. надії Г.А.Насера на розгортання панарабського руху зазнали фіаско. Через дискримінацію призначеними в Каїрі чиновниками місцевого сірійського населення та спроби обмежити самостійність баасистів, у вересні 1961 р. в Сирії стався військовий переворот, у результаті якого Сирія вийшла з ОАР. Єгипет зберіг за собою цю назву (до вересня 1971 р.), хоча згодом і Ємен відмовився від участі в об'єднанні. Спроби покращити зовнішньополітичний імідж Єгипту втручанням у громадянську війну в Ємені лише погіршили ситуацію. Чинником підриву декларованих панарабістами ідеалів загальноарабської єдності була напруженість між Іраком та колишнім британським протекторатом Кувейтом (18 тис. кв. км, населення – 2 млн. чол. на 2000 р.), що отримав у 1961 р. незалежність. Певні надії на відновлення інтеграційних процесів з'явилися у 1963 р. після двох переворотів баасистів у Іраку та Сирії. Однак спроби реанімувати міждержавний союз швидко припинилися.

В історії Ємену (площа – 528 тис. кв. км, населення – 17,5 млн. чол. на 2000 р.) новий період розпочався 19 вересня 1962 р., коди помер імам країни Ахмед. Спадковим правителем став принц Мухаммад аль-Бадра. Скориставшись зміною імама група пронасерівськи налаштованих офіцерів, очолена Абдаллахом ас-Салямом, учинила 26 вересня державний переворот. Створений заколотниками уряд негайно був визнаний Єгиптом, а на початок листопада 1962 р. проголошену в країні Єменську Арабську Республіку вже визнало 26 країн. Однак колишній імам аль-Бадр емігрував до Саудівської Аравії, де, користуючись підтримкою місцевої династії та англійців, почав формувати антиреспубліканські сили. Побоюючись посилення пронасерівських симпатій у своїх країнах, аль-Бадра згодом підтримали Йорданія та Ірак. Ас-Салям звернувся за допомогою до Г.А.Насера, й уже в жовтні 1962 р. до Ємену надіслано 5000 єгипетських солдат. Республіканський уряд ас-Саляма оголосив широку програму суспільних реформ, було конфісковано земельні володіння та майно імама, членів його родини та відомих монархістів, скасовано рабство, шаріатські суди замінено світськими, почалася реформа освіти. Більшість населення країни, що загалом перебувала на родоплемінному рівні розвитку, вороже сприйняла реформи нового уряду. Республіканський режим контролював лише міста та кілька сільських районів. На території Саудівської Аравії в Джидді було створено еміграційний уряд колишнього імама, у відповідь ЄАР оголосила, що перебуває в стані війни з Саудівською Аравією, а авіація Єгипту здійснила нальоти на табори монархістів, у тому числі на саудівській території. На кінець 1962 р. на території Ємену знаходилося понад 13000 єгипетських солдат з важким озброєнням.

На початку січня 1963 р. Саудівська Аравія оголосила мобілізацію й звернулася за допомогою до США, Вашингтон надав Ер-Ріяду великі партії сучасної зброї та прислав інструкторів. Не бажаючи втрачати ініціативу, в лютому-березні 1963 р. єгипетські війська здійснили масовану операцію проти сил монархістів на сході та північному сході країни. Ці бої ввійшли до історії під назвою наступу в Рамадан, монархісти використали цей наступ у пропагандистських цілях, поширивши серед відсталого населення прикордонних племен чутки про те, що нова республіканська влада за підтримки єгиптян взагалі збирається заборонити сповідування ісламу. Разом з тим за мовчазною згодою Британії монархістам удалося завербувати значну кількість європейських найманців, які суттєво зміцнили антиреспубліканські сили.

Після невдалої операції літа 1964 р., коли єгипетські війська не змогли заблокувати кордон із Саудівською Аравією, президент Г.А.Насер змушений був піти на поступки. На початку 1965 р. в Ємені було зосереджено близько 50 тисяч єгипетських солдат, а в боях з монархістами та європейськими найманцями загинуло майже 15 тис. осіб. Президент Г.А.Насер зустрівся з королем Саудівської Аравії Фейсалом у Джидді та підписав 24 серпня 1965 р. угоду з мирного врегулювання у Ємені. Переговори відбулися за відсутності обох єменських сторін конфлікту. Передбачалося поступове виведення єгипетських військ узамін за припинення саудівської допомоги монархістам. Долю майбутнього устрою країни повинен був вирішити плебісцит. Ас-Салям та монархісти спочатку погодилися з таким планом, але вже на початку 1966 р. бої в країні відновилися. Незважаючи на те, що єгипетський експедиційний корпус на той час складав уже 70 тис. солдатів, республіканський уряд реально контролював територію лише в межах невеликого трикутника між містами Сана — Таіз — Ходейда.