Сторінка
2

Близькосхідний регіон у другій половині 40-х – середині 60-х рр.

Британська армія здійснила контрудар 29 червня 1946 р., заарештувавши силами 17 тис. солдат понад 3 тис. бійців “Хагани”, включаючи майже весь її керівний склад. Водночас арешти було проведено серед лідерів ''Єврейського агенства". У відповідь євреї підірвали 24 липня 1946 р. єрусалимський готель "Цар Давид", у якому розташовувалися штаб британських військ та офіси цивільної адміністрації. У результатні вибуху загинуло 17 англійців та 50 арабських і єврейських службовців. Англійці відповіли новими арештами, в січні 1947 р. у Яффі висаджено будинок перестарілих та місцеву філію британського "Барклайз банку", в результаті чого загинуло понад 20 людей. У Єрусалимі бомба вибухнула в готелі "Семіраміс". Зважаючи на такий розвиток подій, у січні 1947 року британці змушені були розпочати евакуацію з Палестини своїх підданих, а в лютому в Тель-Авіві та Єрусалимі уведено військовий стан. Бажаючи припинити постійні напади, англійці стратили за вироком військово-польового суду трьох єврейських терористів. У відповідь 31 серпня 1947 р. бійці “Хагани” викрали в Тель-Авіві просто з кав'ярні двох англійських солдат. Коли британський патруль, знайшовши їх повішеними за містом почав знімати тіла, вибухнула, поранивши ще кількох осіб, замаскована бомба.

Ця подія стала останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння британської громадськості. Британією прокотилася хвиля протестів проти подальшого британського військового перебування в Палестині. Населення вимагало від уряду вивести англійську адміністрацію з провінції, котру не вдається контролювати навіть військовим шляхом. З іншого боку, зважаючи на недавню антиєврейську політику гітлерівців, Лондон не міг вдатися до жорстокого збройною придушення партизанського руху в Палестині силою. Спроба скликати у вересні 1946 р. в Лондоні арабо-єврейську конференцію завершилася провалом. Британський уряд запропонував розділити Палестину на 4 частини: округ Негев та Єрусалим під прямим англійським правлінням і дві (єврейську й арабську) автономні держави під загальним британським керівництвом. Обидві сторони конфлікту цей план відхилили.

На початку лютого 1947 р. Лондон запропонували арабам та євреям ще один проект урегулювання, то полягав у відтермінуванні на 5 років вирішений питання про існування національних державу Палестині. Вичерпавши таким чином усі засоби порозуміння, у лютому 1947 р, Великобританія передала вирішення палестинської проблеми на розгляд ООН. У квітні створено спеціальний комітет ООН у справах Палестини у складі 11 держав (Австралія, Гватемала, Індія, Іран, Канада, Нідерланди, Перу, Швеція, Чехословаччина, Уругвай та Югославія). Висновки комісії було представлено на Другій сесії Генеральної Асамблеї ООН (вересень-листопад 1947 р.). Більшість (7 із 11) учасників комісії наполягали на поділі країни на дві самостійні держави зі збереженням міжнародного статусу Єрусалима, а меншість (Індія., Іран та Югославія) пропонували створити єдину федеративну державу.

У результаті довгих і запеклих дебатів пізно ввечері 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення №181 про припинення британського мандату над Палестиною і поділ країни на дві самостійні держави. За резолюцію проголосувало 33 держави (у т. ч. СРСР і США), а проти - 13 (арабські країни, Туреччина, Афганістан, Пакистан, Індія, Куба і Греція) та ще 10 -утрималося (у т. ч. Великобританія). Згідно з прийнятою резолюцією арабську державу планувалося створити на території в 11,1 тис. кв, км {42,88 % Палестини), де на початку 1947 р. мешкало 749 тис. арабів і 9520 євреїв, і єврейську — на 14,1 тис. кв. км (56,47%) з 499 тис. євреїв і 509 тис. арабів. Єрусалим з округою (0,65 % території Палестини) з населенням 106 тис. арабів і 97 тис. євреїв виділявся в спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала встановлення тісних економічних стосунків між обома державами, митний союз, існування спільної валюти, єдність транспортної мережі та системи телекомунікацій, спільне користування іригаційною мережею тощо.

Після прийняття резолюції №181 активізувалася діяльність парамілітарних єврейських та арабських організацій у Палестині. Кожна зі сторін конфлікту намагалася в односторонньому порядку захопити стратегічно важливі райони країни, а також витіснити "чуже" населення з територій, що мали бути майбутніми незалежними державами. Араби використовували тактику блокади єврейських поселень, розраховуючи на свою кількісну перевагу за межами міст. Однак тактична перевага була на боці євреїв. Ефективно деблокуючи оточені поселення, "Хагана" займала позиції, які залишала британська армія. Водночас проводилися антиарабські акції, що мали залякати й вигнати арабське населення з територій майбутньої єврейської держави. На момент проголошення незалежності Ізраїлю 400 тис. арабів змушені були покинути місця свого постійного проживання.

Єврейське населення активно готувалося до створення власної держави. Ще з жовтня 1947 р. діяла єврейська комісія з підготовки проектів конституції та кодексів законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. було створено Тимчасову державну раду (уряд), в якій репрезентовано 12 партій, етнорелігійні общини, а також ВСО. У день, визначений ООН як термін припинення британського мандату - 14 травня 1948 р., на засіданні Тимчасової державної ради було проголошено незалежність держави Ізраїль, але, щоправда, не були зазначені кордони новопосталої держави. Перший уряд із 13-ти міністрів очолив лідер Партії робітників Ізраїлю (МАПАЙ), голова палестинського виконкому ВСО і "Єврейського агенства" Давид Бен-Гуріон. Через два дні президентом держави обрано лідера партії загальних сіоністів X. Вейцмана. Такми чином, створення незалежної єврейської держави стало можливим завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення британських впливів на Близькому Сході.

Широкомасштабні бойові дії між арабами та євреями розпочалися вже наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю. У єврейській історіографії війна 1948-1949 рр. отримала назву Війни за незалежність. Вже вранці 15 травня єврейські дільниці Єрусалима та міську електростанцію бомбили єгипетські літаки, а наземні сили Трансйорданії, Іраку, Сирії, Лівану, Єгипту та Саудівської Аравії перейшли кордони Палестини. В арабських сил не було єдиного командування, а за рівнем підготовки, забезпеченням зброєю та бойовими якостями вони поступалися єврейським частинам. Оголосивши загальну мобілізацію Ізраїлю, збройні сили країни вдалося довести до 60000 осіб, а завдяки поставкам зброї з Чехословаччини - озброїти армію найновішими видами озброєнь. Усі збройні було підрозділи Ізраїлю переформовано в Армію оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) під спільним командуванням.