Сторінка
4

Близькосхідний регіон у другій половині 40-х – середині 60-х рр.

Великі плани модернізації сільського господарства країни єгипетське керівництво пов'язувало з будівництвом висотної Асуанської греблі. Реалізація цього проекту мала забезпечити зрошення значної території верхнього Єгипту. Проект було оцінено у 1 млрд. дол. У грудні 1955 р. США, Великобританія та МБРР розглянули прохання Єгипту про позику на будівництво греблі. Єгиптянам було запропоновано позику в 270 млн. дол. щорічними квотами по 70 млн. дол. Єгипет не був задоволений ні обсягами, ні графіком планованого кредитування. На початку 1956 р. під тиском єврейського лобі США відмовилися від узгодженого проекту, а 19 липня остаточно відмовили Каїрові в позиці. Через тиждень після американської заяви на великому мітингу в Александрії 26 липня Г.А.Насер оголосив про намір націоналізувати Суецький канал. Збудований у 80-х роках XIX ст. зусиллями Англії, Франції та Туреччини, канал із часом повністю опинився в руках англійців та французів. Після Другої світової війни Єгипет отримував заледве 6% з понад 100 млн. дол. щорічних прибутків від експлуатації каналу. Термін дії концесії закінчувався у 1968 р. Західні країни зустріли рішення Єгипту з рішучим осудом, зате арабський світ сприйняв його з ентузіазмом.

Держсекретар США Ален Даллес висунув ідею створення Асоціації користувачів каналу, бажаючи тим самим "інтернаціоналізувати" конфлікт. Ведучи переговори з Єгиптом, Британія розпочала перекидання додаткових сил на свої військові бази на Кіпрі. У Нікосії було створено штаб об'єднаних англо-французьких сил, котрі мали здійснити операцію захоплення зони каналу. До Парижа почергово вилітали особистий представник ізраїльського прем'єра Шимон Перес, міністр оборони Моше Даян, а згодом і сам Д.Бен-Гуріон. Після тривалих нарад 25 жовтня у Севрі під Парижем між трьома державами підписано таємну угоду про спільні дії, що передбачала, аби після початку арабо-ізраїльського конфлікту Британія та Франція введи свої війська в зону Суецького каналу з метою забезпечити свободу судноплавства. На той час Англія та Франція зосередили на Кіпрі та біля берегів Єгипту величезне військове угрупования, що налічувало 65000 солдат, 700 літаків, 430 танків, 520 гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому числі 6 авіаносців та 6 підводних човнів.

Бойові дії розпочалися о 17 годині вечора (за місцевим часом) 29 жовтня 1956р. Несподівано для єгиптян наступом на Синаї ізраїльські війська розпочали операцію "Кадеш" ("Очищення"). Водночас понад 400 ізраїльських парашутистів, викинутих у глибокому арабському тилу, зав'язали у центрі півострова бій за ключовий перевал Мітла. Наступного дня Британія та Франція звернулися до обох воюючих сторін з вимогою відвести свої війська на 10 миль від Суецького каналу і не чинити супротиву військам, котрі вводитимуться. 31 жовтня, після того як закінчився термін ультиматуму, почалася операція "Мушкетер". Авіація союзників здійснила нальоти на військові об'єкти Єгипту в Каїрі та Порт-Саїді. Згодом бомбардувань зазнали Альмаза, Абу-Сувейра, Файіда та Ель-Кантара. Уже в перші години нальотів на аеродромах було знищено понад 140 сучасних літаків єгипетських ВПС. Позбавлені авіаційної підтримки єгипетські підрозділи на Синаї почали відступати, обидві ізраїльські ударні групи зустрілися 5 листопада у Шарм аль-Шейху на крайньому півдні Синаю. Ще раніше, 3 листопада, було захоплено сектор Гази. Тим часом продовжувалися бомбардування єгипетських позицій англо-французькою авіацією, а в Суецькій затоці англійський крейсер потопив єгипетський фрегат "Акка". Британські та французькі парашутисти, висадившись 5 листопада у Порт-Саїді та Порт-Фуаді, незважаючи на запеклий опір (боронилося й цивільне населення, якому роздали зброю), до вечора наступного дня оволоділи цими містами.

Уряд СРСР ще 31 жовтня зробив у ООН заяву з пропозиції здійснити термінові заходи для припинення агресії проти Єгипту. Надзвичайна сесія ООН прийняла 2 листопада резолюцію з вимогою негайного припинення вогню. Після висадки союзницького десанту 5 листопада радянський прем’єр Микола Булганін надіслав Франції та Британії попередження про готовність "вдатися до рішучих кроків" у тому випадку, коли агресію не буде припинено. Тоді ж фактично бойові дії було припинено у ніч з 6 на 7 листопада До 22 грудня французькі та англійські війська залишили Єгипет. Ізраїльтяни вивели свої підрозділи із Синаю в січні, а із сектора Гази — в березні 1957 р. Після цього на пропозицію Канади ООН створила спеціальні міжнародні сили з підтримання миру.

Офіційне визнання західними країнами націоналізації Суецької о каналу відбулося в квітні 1958 р. на переговорах у Римі. Єгипет зобов'язався сплатити колишнім власникам компанії компенсацію. Президент Єгипту не зупинився на досягнутому, здійснивши невдовзі після успішного завершення римських переговорів націоналізацію майна філій англійських та французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано австралійські, бельгійські та італійські підприємства фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 р. закон про "єгиптизацію" економіки конфіскував майно 2,5 тис. англійців та 3,5 тис, французів, яких примусили виїхати з країни. Незважаючи на військові невдачі, Суецька криза завершилася для Єгипту дипломатичною перемогою. Надзвичайно зріс в арабському світі особистий авторитет Г.А.Насера. У багатьох країнах Близького Сходу з'явилися політичні сили, що вимагали змін державного ладу, за взірцем єгипетських.

3. Палестинський рух опору та арабський світ наприкінці 50-х - у першій половині 60-х рр.

Особливо відчутними пронасерівські симпатії були в Йорданії (площа – 89 тис. кв. км, населення – 5 млн. чол. на 2000 р.). На початку березня 1956 р. під тиском населення король Хусейн змушений був вислати з країни Дж.Глабба та низку інших британських офіцерів та службовців державної адміністрації, У жовтні того ж року на хвилі проєгипетських симпатій на виборах у Йорданії переміг уряд Сулеймана Наблусі, який декларував наміри розвивати рух загальноарабської єдності та протиставитися диктату країн Заходу. С.Наблусі оголосив про припинення з 14 березня 1957 р. угоди з Британією, після чого Лондон змушений був розпочати виведення з країни своїх військ. Новий етап близькосхідної кризи розпочався 5 січня 1957 р. декларацією президента США Дуайта Ейзенхауера про принципи американської зовнішньої політики на Близькому Сході. Заява ввійшла у історію під назвою Доктрини Ейзенхауера, або Доктрини заповнення силового вакууму. На думку президента, після усунення з країн регіону британських впливів виникав "силовий вакуум", заповнити який бажав Радянський Союз. З метою забезпечення регіону від поширення радянських виливів, Д.Ейзенхауер пропонував реалізувати велику програму військового співробітництва, на яку було виділено 200 мли. доларів і використовувати силу проти дестабілізуючих рухів у країнах, що потрапляли у загрозливу ситуацію. Доктрину відкинула більшість країн регіону, її підтримали лише Ізраїль, Ірак та Ліван.