Сторінка
1

Зовнішня політика Англії у міжвоєнний період

Цілі і завдання зовнішньої політики англійських урядів у міжвоєнний період обумовлювалися міжнародним статусом Англії, яка була однією із крупних держав Європи і найкрупнішою колоніальною державою світу (над якою ніколи не заходило сонце).

У лекції про міжнародні відносини ми уже мали можливість визначити позицію Англії на Паризькій і багатьох інших конференціях 20-30-х років, на яких вона відстоювала свої національні інтереси. Тепер ми будемо аналізувати двосторонні відносини Англії з європейськими державами і державами американського континенту. Це необхідно зробити і тому, що вони не завжди співпадали з позицією Англії на міжнародних конференціях.

Складними і навіть досить напруженими були відносини Англії після закінчення світової війни з радянською Росією. Досить сказати, що війна Польщі проти радянської Росії у 1920 р. була б просто неможлива без підтримки Англії. Тому-то поразка польської армії на території України і наступ Червоної армії на територію Польщі поставив перед англійським урядом питання про врятування Польщі від остаточної поразки.

Саме цим пояснюється ультиматум англійського уряду від 3 серпня 1920 р. радянському урядові, в якому було поставлено умову про негайне припинення радянського наступу, в іншому разі Англія загрожувала війною.

Реакція англійського робітничого класу на ультиматум Керзона була досить енергійною. Мітинги і демонстрації протесту проти ультиматуму під гаслом “Руки геть від Росії!” йшли по всій Англії безперервно. Їх організаторами були комуністи і лейбористи. Уже 9 серпня 1920 р. в приміщенні Палати громад відбулося об’єднане засідання представників парламентської фракції лейбористів, виконкому Лейбористської партії і парламентського комітету Британського конгресу тред-юніонів, на якому була створена “Рада дії”. 13 вересня на конференції цієї організації було прийнято рішення чинити опір можливій інтервенції проти Росії, домагатися встановлення нормальних відносин між обома країнами. Незабаром кількість Рад дій по всій Англії зросла до 350.

Уряд змушений був відступити. 16 серпня 1920 р. Д.Ллойд-Джордж заявив, що уряд не думає починати війну проти Росії. Того ж року був підписаний торговий договір з Росією.

У післявоєнні роки почалася криза панування Англії в колоніальних і залежних країнах. Події 1919-1921 рр. навколо Ірландії тому підтвердження. На виборах 1918 р. представники партії Шинфейн (ми самі) боролись за повну незалежність Ірландії і створення Ірландської республіки (одержали 73 із 103 місць в англійському парламенті). Вони відмовилися брати участь в роботі англійського парламенту, утворили свій парламент в Дубліні і в січні 1919 р. проголосили Ірландію республікою, потім утворили Ірландську республіканську армію, свої місцеві органи влади.

Спроби центрального уряду Д.Ллойд-Джорджа силою знищити владу шинфейєрів зустріла з їх боку збройний опір. 26 грудня 1921 р. після 3-х років збройної боротьби англійський уряд змушений був укласти з ними угоду, за якою Ірландія була розчленована: південна частина Ірландії (центр – Дублін) – 26 графств оголошувалися вільною Ірландською республікою і діставала права домініону. Північна Ірландія (центр – Олстер) – шість графств залишалися в складі Англії. Договір передбачав збереження англійської воєнної присутності в цій частині Ірландії і контроль над її зовнішньою політикою.

Цей договір призвів до розколу серед шинфейєрів. Е. де Валера та його прихильники в знак протесту пішли у підпілля. У Північній Ірландії почалась громадянська війна, яка тривала з 1921 до 1923 р., коли Е. де Валера заявив про припинення війни.

Одночасно з англо-ірландською війною національно-визвольний рух проти англійських колонізаторів розгорнувся в Індії, Єгипті. В Індії антиколоніальний рух був придушений військовою силою Єгипет в 1922 р. одержав незалежність, давши згоду на збереження там англійської воєнної присутності.

Слід відзначити, що вирішенню колоніальних проблем англійський уряд надавав великого значення. Адже в їх колоніях проживало 432 млн.чол., територія перевищувала територію Англії у 64 рази. На одного англійця працювало 9 колоніальних рабів.

У зовнішній політиці Англії щодо радянської Росії особливих змін не відбулось Черговий ультиматум Росії був направлений від імені Керзона в травні 1923 р. У 1924 р. лейбористський уряд Англії прийняв рішення визнати СРСР (без обміну послами).

У 1926 р. з ініціативи лорда Бальфуса і канадського прем’єра М.Кінга імперська конференція метрополії і домініонів на юридичній основі закріпила розширення зовнішньополітичних прав домініонів. Англія визнала рівність домініонів як автономних одиниць Британської імперії аж до відокремлення. Домініони з свого боку визнали своє підданство короні. Це рішення конференції було впроваджено актом англійського парламенту в 1931 р., відомим під назвою Вестмінстерського статуту. Парламенти домініонів одержали право не виконувати закони з Лондона, якщо вони суперечать їх національним інтересам.

Таким чином, єдність Британської імперії була збережена. Домініони разом з Англією проводили експлуатацію колоній. З цих пір існує Британська співдружність націй як геополітична реальність.