Сторінка
2

Економічне і соціально-політичне становище Англії у міжвоєнний період

22 січня 1924 р. в Англії був утворений перший лейбористський уряд. Його очолив лідер партії Р. Макдональд. Він же обійняв посаду міністра закордонних справ. Для заспокоєння крупної буржуазії до лейбористського уряду було включено і ряд лордів.

Вперше за всю історію парламентаризму Англії уряд очолювали ліберали і консерватори. Двопартійна система надломилася. З цих пір починає складатися партнерство консерваторів і лейбористів.

У Лейбористській партії розпочалися дискусії щодо пошуку політичного курсу. Ліві лейбористи пропонували взяти курс на реалізацію передвиборної програми. Це неминуче призвело б до вияву недовіри з боку консерваторів і лібералів і розпуску парламенту. Друга частина лейбористів виступала за поступовість і поміркованість у соціальних перетвореннях. У цілому ж і ліві і помірковані лейбористи швидко призвичаїлися до переваг бути при владі.

За недовгий період свого існування, з 23 січня до 8 листопада 1924 р., перший лейбористський уряд все-таки збільшив субсидії на житлове будівництво, підвищив розміри пенсії за старістю і допомоги по безробіттю, понизив акцизні збори на чай, цукор та ін. Робітники вимагали від уряду реалізації передвиборної програми в повному обсязі, особливо щодо введення податку на капітал. Свої вимоги вони підкріпляли масовими страйками. Лейбористський уряд засуджував організаторів страйків, пропонував ввести для боротьби зі страйками закон про надзвичайні повноваження.

Політичний ресурс лейбористського уряду Макдональда швидко вичерпався. Натиск з боку робітників і з боку буржуазії, яка вимагала приборкати робітничий рух, був таким, що уже 8 жовтня 1924 р., тобто менше як через 8 місяців свого існування, уряд пішов у відставку.

29 жовтня 1924 р. відбулися дострокові парламентські вибори в Англії. На цей раз перемогу здобули консерватори, одержавши 413 депутатських місць. Це уже була кваліфікована більшість. Ліберали мали 42 місця, лейбористи – 152.

Успіхові консерваторів значною мірою сприяв опублікований напередодні в газетах “лист Комінтерну”, який неначебто закликав англійських робітників до “збройного повстання” з метою підготовки до повалення влади буржуазії.

Новий уряд очолив лідер консерваторів С. Болдуін. З 1924 р. економічне становище в Англії стало покращуватися. Уже в кінці 1923 р. був відновлений золотий стандарт фунта стерлінгів і відновлений обмін банкнот на золото. Однак на світових ринках промислова продукція Англії через високі на неї ціни все ще слабо конкурувала з американською і німецькою продукцією. Голова уряду С. Болдуін для зміцнення (тобто здешевлення) англійської продукції ставить питання про подальше зменшення зарплати робітників, аби “поставити нашу промисловість на ноги”.

Найбільша проблема для уряду постала у вуглевидобувній галузі. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на зарплату шахтарям. Власники копалень обрали другий шлях, заявивши про скорочення зарплати шахтарів в окремих районах від 15 до 50%. У разі відмови шахтарями прийняти ці умови власники погрожували оголосити з 1 серпня 1925 р. загальний локаут.

У відповідь профспілка гірників знову, як і в 1921 р. уклала угоду з транспортниками і залізничниками про спільні дії. До них приєднались машинобудівники. Підтримала гірників і Генеральна рада Британського конгресу тред-юніонів.

31 липня 1925 р. (напередодні загального локауту) розпочався страйк гірників і транспортників. Застрайкувало приблизно 3 млн. робітників. Уряд С. Болдуіна пішов на поступки, виділив 24 млн. фунтів для збереження шахтарям попереднього рівня зарплати упродовж 9 місяців. День 31 липня 1925 р. увійшов в історію англійського робітничого руху як “червона п’ятниця”.

Уряд відступив, але підготовчу роботу по розгрому страйкарів посилив. Перш за все, в засобах масової інформації поширювалась думка, що усім важко і всі повинні терпіти “ради загального блага”. Мали місце звинувачення шахтарів, що вони одержують підвищену зарплату за “рахунок суспільства”. Мала місце підготовка штрейкбрехерів (всього 75 тис. чол.), які повинні були замінити страйкарів на їх робочих місцях. Був створений також п’ятимісячний запас вугілля. 30 квітня 1926 р. уряд спеціальним рішенням увів надзвичайний стан у країні.

Шахтарі з свого боку також рішуче готувалися до страйку. Ідея загального страйку набула небаченої популярності.

Власники шахт оголосили про початок локауту з 1 травня 1926 р. Генеральна рада тред-юніонів і Лейбористська партія намагались дійти компромісу. Однак це уже було неможливо. 4 травня 1926 р. в Англії розпочався загальний страйк. У ньому брали участь понад 4 млн. робітників. Оцінки цього явища в англійському суспільстві були протилежними. Уряд кваліфікував його як початок революції і громадянської війни. Лейбористи і профспілки – як звичайний трудовий конфлікт. Досить активно в ході страйку виступили комуністи. З їх боку лунали заклики до переведення страйку “в боротьбу за завоювання пролетаріатом державної влади”. Такі заклики не знаходили суттєвої підтримки у робітників, але серйозно турбували Генеральну раду. Уряд С. Болдуіна використовував ці факти для дискредитації страйку та його керівників.

12 травня 1926 р. Генеральна рада заявила про припинення загального страйку, мотивуючи це тим, що шахтарі немов би уже домоглись успіху у своїй боротьбі. Розлад у ряди страйкарів було внесено. Одні припинили страйк, інші – продовжували страйкувати.

Уряд перейшов у наступ, перш за все, проти активних учасників страйку, почалися масові звільнення їх з роботи. У повну бойову готовність були приведені збройні сили. 11 травня 1926 р. Верховний суд визнав страйк незаконним. Окремі групи страйкарів трималися аж до грудня 1926 р. Однак їх боротьба була уже приречена на поразку. Загальний страйк 1926 р. став найбільш крупним класовим зіткненням в Англії за усі післявоєнні роки.

Свою перемогу над страйкарями уряд прирівнював до перемоги над Німеччиною у Першій світовій війні. У страйку взяло участь 40% всього населення країни, не працювали 99% залізниць, метро, не виходили газети. І, не дивлячись на це, робітники не вибороли в уряду нічого.