Сторінка
1

Економічне і соціально-політичне становище Аргентини у міжвоєнний період

На кінець Першої світової війни Аргентина була аграрною країною з високорозвинутим сільським господарством. Землею володіли, в основному, латифундисти та іноземні компанії. Більшість селян не мали землі і змушені були її орендувати. Число батраків на селі постійно зростало.

Використовуючи природні умови, естенсьеро (власники великих пасовищ) постійно збільшували поголів’я великої рогатої худоби. На 1922 р. воно досягло 37 млн. голів. Експорт Аргентини на 98% складався з сільгосппродуктів. Це надзвичайно посилило залежність Аргентини від світового ринку.

Після війни експорт сільгосппродуктів скоротився з 615 млн. доларів до 49 млн. доларів. В економіці Аргентини панував англійський капітал, що контролював залізниці, телеграфний і телефонний зв’язок, комунальне господарство міст, м’ясохолодобійні та ін. Спроби США потіснити англійський капітал в Аргентині не дали вагомого результату через те, що Аргентина і США були конкурентами по деяких продуктах, а Англія була основним покупцем аргентинської сільгосппродукції.

Промисловий розвиток Аргентини дещо пожвавився в роки Першої світової війни, з’явились текстильні, скляні, електротехнічні, хімічні та інші підприємства. Можна навіть говорити про випередження Аргентиною у промисловому розвитку інших латиноамериканських країн. Зауважимо, що 2/3 усіх її підприємств і транспорт належали іноземному капіталу. До того ж наплив іноземних промислових товарів зростав. Це вело до закриття аргентинських заводів і фабрик, які не витримували конкуренції. Наслідком цього було зростання безробіття, цінна сільгосппродукти (в середньому на 150-200%), на одяг та предмети домашнього вжитку – майже в 3 рази.

Президентом країни у 1916-1922 рр. був І. Ірігойєн – один із засновників Радикальної партії і незмінний її лідер упродовж двох десятиріч. Він захищав інтереси національної буржуазії, заохочував розвиток промисловості, намагався обмежити привілеї латифундистів, а також по можливості обмежити діяльність іноземних монополій. Профспілки отримали право на свою діяльність, була заборонена робота в недільні дні. В опозиції до Ірігойєна знаходилась Консервативна партія, яка представляла інтереси латифундистів, католицької верхівки і воєнних.

Серед робітничого класу, 30% якого складали емігранти з Європи і країн Латинської Америки, були поширені анархо-синдикалістські ідеї. Вимоги “повалення буржуазії” вживалися з закликами до класового співробітництва і угод з підприємцями. Профспілки об’єднували до 100 тис. робітників.

У листопаді 1918 р. в Буенос-Айресі почався страйк 2,500 робітників металургійного заводу, який належав англійській фірмі. Страйкарі вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати. Страйк тривав понад 2 місяці. 7 січня 1919 р. господарі заводу викликали військо і кінну поліцію, які під час зіткнень з робітниками вбили 6 чоловік і 30 поранили. Після цього почався загальний страйк робітників столиці.

9 січня під час похорону загиблих робітників, в якому взяли участь понад 200 тис. чол., на похоронну процесію напали війська і поліція. Було вбито і поранено ще сотні чоловік. Робітники почали громити арсенал, будувати барикади. Урядові сили почали погроми в робітничих кварталах, приміщень профспілок. Криваві бої робітників з урядовими силами тривали до 15 січня. За ці дні загинуло більше 1500 робітників. В Аргентині було оголошено стан облоги. Цей тиждень відомий в історії під назвою “кривавого” або “трагічного” тижня. Робітники в цих битвах потерпіли поразку.

Страйковий рух не спадав. У січні 1919 р. страйкувало понад 80 тис. залізничників, моряків. Сільгоспробітники підпалювали склади зерна і продуктів харчування. Селяни отримали 8 млн. га землі. На хвилі піднесення страйкового руху в грудні 1920 р. була утворена Комуністична партія Аргентини, яку очолили В.Кадовілья і Р. Гіольді.

Внутрішня політика Ірігойєна ставала все більше правою. Були закриті приміщення робітничих організацій, сотні людей було арештовано. У відповідь на з’їзді профспілок було прийнято рішення про їх об’єднання в єдину профспілку. Однак реалізувати цю ідею так і не вдалося. Окремі категорії профспілок (муніципальних працівників, кравців та ін.) не увійшли до об’єднаної профспілки.

У квітні 1922 р. президентом Аргентини був обраний М. Альвеар, лідер правих радикалів. Між ним і Ірогейєном виникли суперечки, які призвели до розколу Радикальної партії. Прибічники Альвеара виступили проти персональної диктатури Ірогейєна. Економічний курс Альвеара був зорієнтований на заохочення національного виробництва. У зовнішній політиці Альвеар пішов на ще більше зближення з Англією, знизив мита на англійські промислові товари, підтримав Англію в її протистоянні з США на панамериканській конференції в Сант-Яго (1928 р.).

У 1928 р. в Аргентині відбулися президентські вибори. Перемогу здобув Ірігойєн. Він, навпаки, орієнтувався на США, хоч робив деякі кроки по обмеженню їх експансії. Аргентина відмовила американській нафтовій компанії “Стандарт Ойл” в одержанні нафтових концесій Патагонії, а в 1930 р. Конгрес прийняв закон про націоналізацію нафтової промисловості. Аргентина різко виступила на панамериканській конференції в Гавані (1928 р.) проти високих митних зборів на сільгосппродукти в США.

З СРСР Аргентина не бажала встановлювати дипломатичні відносини. Лише в 1926 р. був покладений початок торговельним відносинам обох країн.

У січні 1928 р. в Аргентині загострилася економічна криза. Різко знизився вивіз пшениці і інших зернових продуктів, скоротилася зовнішня торгівля, державний борг зріс у 3 рази. Розорення дрібної буржуазії набуло загрозливих розмірів, у такій же мірі росло безробіття. Зарплата робітників знизилась на 20%.