Сторінка
2

Зовнішня політика Німеччини у міжвоєнний період

У цілому, можна зробити такий висновок. Для зміцнення своїх позицій на міжнародній арені Німеччина використовувала протиріччя між країнами-переможницями. В своїй політиці вона спиралась на фінансову і політичну підтримку США. У той же час Німеччина не відмовлялась від встановлення нормальних відносин з СРСР, так як це відповідало її економічним інтересам і приносило чималі політичні вигоди

У період з 1926 по 1929 рр. німецькі монополії заключили зі своїми американськими, англійськими партнерами ряд угод про економічний розподіл світу. Німецькі монополії стали фактично господарями заснованого в 1926 р. Міжнародного стального картелю, який контролював 2/5 світової виплавки сталі.

Відбудувавши свою економіку при допомозі американського і англійського капіталу, Німеччина в кінці 20-х років почала наступ на позиції монополій Англії і США. Саме в цей час німецький експорт перевищив на 1/3 його довоєнний рівень. Це відчули на собі Англія, Франція, Іспанія, Швеція, Балканські країни і країни Латинської Америки.

Міжнародні картелі, поважним учасником яких були німецькі монополії, використовуються нею для обходу умов Версальського договору в області обмеження виробництва зброї. Вклавши свої кошти у військову промисловість Іспанії, Швеції, Фінляндії, Німеччина встановила над нею свій контроль. Саме там вона почала випускати літаки ”Юнкерс”. В Голландії і Іспанії німецькі фірми почали випускати підводні човни.

У роки світової економічної кризи Німеччина зажадала відміни репараційних виплат. Її в цьому питанні підтримали США. У 1931 р. був оголошений мораторій на один рік по виплаті боргів і репарацій. У 1931 р. було прийнято рішення взагалі ліквідувати репараційні зобов’язання Німеччини. Цього ж року на переговорах у Женеві їй було обіцяно рівноправність в озброєннях. Дехто уже ставив питання про повернення Німеччині конфіскованих у неї колоній. Маємо усі підстави, щоб сказати, що це був четвертий успіх зовнішньої політики Німеччини у міжвоєнний період.

Таким чином, на першому етапі зовнішньої політики Німеччини, який тривав з 1920 до 1933 р., можна характеризувати як такий, що не загрожував безпеці з боку Німеччини іншим народам. Німеччина домагалася припинення зовнішньополітичної ізоляції, і їй в цьому питанні йшли назустріч політичні лідери Європи та Америки.

З приходом до влади фашистів зовнішньополітичний курс Німеччини докорінно змінився. В його основу було покладено ціль підготовки до війни за світове панування.

Правлячі кола Європи та Америки не могли повірити в реальність такої цілі й зі свого боку пробували якимось чином впливати на поведінку фашистів.

У липні 1933 р. Німеччина, Італія, Англія і Франція підписали ”Пакт згоди і співробітництва”. Цей Пакт передбачав співробітництво цих держав з питань перегляду Версальської системи і юридично закріплював рівність Німеччини в озброєннях.

Для Гітлера перегляд умов Версальського договору мав стати першим кроком на шляху світового панування. Другим кроком повинно було стати об’єднання усіх німців в одній державі, а це передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі і Литви. Третім кроком повинно було стати завоювання ”життєвого простору” на Сході.

У випадку реалізації цих планів Версальський договір був би повністю ліквідований, міжнародні відносини докорінно змінились би.

Свідченням рішучих намірів Гітлера став вихід Німеччини з Ліги Націй у жовтні 1933 р. Тоді ж Німеччина покинула і Женевську конференцію по роззброєнню.

У 1934 р. була здійснена перша спроба приєднати Австрію до Німеччини. На шляху вирішення цієї проблеми стала Італія, яка загрожувала прямим воєнним втручанням. Гітлер на цей раз відступив.

1935 рік став переломним. Внаслідок плебісциту Саарська область відійшла до Німеччини. Німеччина відмовилась від тих статей Версальського договору, які забороняли їй мати військову авіацію, оголосила про запровадження загальної військової повинності і формування армії з 36 дивізій.

Німеччина домоглася від Англії вигідної для себе військово-морської угоди. Тоннаж німецького флоту зріс у 5,5 разів, були легалізовані збудовані Німеччиною підводні човни. Як бачимо, на шляху порушення Версальського договору у Німеччини були спільники.

У березні 1936 р. Німеччина заявила про денонсацію Рейнського Пакту від 1925 р. і її війська вступили в Рейнську демілітаризовану зону. Ні Англія, ні Франція не застосували передбачені в цьому випадку заходи. Це був ще один крок пособництва Німеччині з їх боку. Можна сказати, що це був останній крок з боку Німеччини на довгому шляху ліквідації системи європейської безпеки.

25 жовтня 1936 р. Німеччина і Японія підписали “Антикомінтер-нівський Пакт”, а в листопаді 1937 р. до нього приєдналася Італія. Утворилась ”вісь Берлін-Рим-Токіо”. Вістря цього Пакту було спрямоване проти СРСР. Зближення Німеччини і Італії відбулось через двосторонні поступки. Італія поступилась Німеччині своїми інтересами в Австрії і на Балканах. Німеччина визнала завоювання Італією Ефіопії. Тоді ж у 1936 р. вони підтримали фашистський заколот в Іспанії, надавши заколотникам спільну воєнну допомогу.

Німеччина, Італія і Японія заперечували систему міжнародних відносин, що склалися внаслідок Першої світової війни. Вони виступали за “новий порядок” у міжнародних відносинах. Шлях до нього міг бути тільки через війну.

Саме тому Німеччина виступила проти встановлення в Європі системи колективної безпеки. Блокування нею цього процесу здійснювалось по двох напрямках: по-перше, як і при вирішенні інших питань, висувалась умова доозброєння Німеччини, по-друге, Німеччина стала на шлях підписання двосторонніх договорів з сусідніми країнами про ненапад. Як приклад, можемо привести німецько-польський договір, підписаний в січні 1934 р. строком на 10 років.

Оскільки Німеччина взяла курс на підготовку до війни, то на зовнішню політику було покладене завдання домогтися того, щоб не повторився варіант Першої світової війни, коли вона повинна була воювати на двох фронтах: Західному і Східному.

У європейських політиків складалось враження, що Німеччина готує напад на СРСР. Тим більше антикомуністична риторика німецької пропаганди неначе це підтверджувала. Тому вони особливо не перечили проти такої можливості. Навпаки, Англія і Франція ради зміцнення своєї безпеки здійснювали заохочувальні кроки, які об’єктивно підштовхували агресію Німеччини на Схід.

Німеччина, заключивши у листопаді 1937 р. таємну угоду з Англією, 11 березня 1938 р. здійснила насильницьке приєднання Австрії, що було ще одним порушенням Версальського мирного договору. Муссоліні на цей раз заявив, що Австрія – німецька держава № 2. Як бачимо, і цей крок Німеччина здійснила не в одиночку.

1938 рік став роком завершення підготовки Німеччини до війни. На цей час уже існувало рішення про напад на СРСР, орієнтовно в 1943-1945 рр. Для вирішення цієї проблеми Гітлер поставив перед військовою промисловістю завдання виробляти більше зброї, ніж усі європейські країни, нейтралізувати Польщу, використати потенціал сільського господарства Чехословаччини та Австрії.