Сторінка
2

Державне регулювання інформаційним суспільством в Україні

Широкий розвиток ІТТ, конвергенція комп’ютерних систем, комунікацій різних видів, індустрії розваг, виробництва побутової електроніки призводять до необхідності переглянути уявлення про інформаційну індустрію, її роль і місце в суспільстві. Багато країн зараз приймають нові закони, перебудовують діяльність державних органів, що відповідають за формування і проведення інформаційної і телекомунікаційної політики.

Отже, під державною інформаційною політикою розуміється діяльність державних органів, спрямована на регулювання розвитку інформаційної сфери суспільства, що охоплює не тільки інформаційні телекомунікаційні системи чи засоби масової інформації, але й всю сукупність виробництв і відносин, пов’язаних зі створенням, збереженням, обробкою, видачею і поширенням інформації у всіх її видах – ділова, розважальна, науково-освітня, новини тощо [12]. Таке розширене трактування інформаційної політики вважається сьогодні обґрунтованим, тому що новітні телекомунікаційні і комп’ютерні технології інтенсивно розмивають бар’єри між різними секторами інформаційної індустрії.

На нашу думку, об’єктивна необхідність державного регулювання інформаційного суспільства України зумовлюється такими обставинами. По-перше, панування ринкових відносин, яке справедливо вважається сприятливим середовищем поширення інформації, може породжувати й негативні моменти, а саме – викривлення інформації. Передбачення можливих викривлень та усунення їхніх негативних наслідків під силу тільки такому суб’єкту загальнонаціонального регулювання як держава.

По-друге, всеохоплююче проникнення інформації у всі сфери людської діяльності долає всі кордони. Відбувається це здебільшого спонтанно та інформаційні блоки можуть залишатися фрагментарними, якщо не будуть вжиті заходи для їх об’єднання і створення єдиних інформаційних мереж. У межах національно оформлених господарств існує об’єктивна потреба функцій держави з формування єдиних інформаційних мереж.

По-третє, важливою проблемою для будь-якої країни, і України у тому числі, є ефективне входження в глобальне інформаційне середовище. Для забезпечення цього необхідні комплексні зусилля держави, спрямовані на розвиток технічних можливостей інформаційної інфраструктури, забезпечення доступності інформації всім громадянам і суб’єктам господарської діяльності, сприяння розвитку бізнесу в інформаційні сфері та налагодження загальнонаціональних мереж інформаційного забезпечення в усіх сферах діяльності.

І, по-четверте, проблема створення інформаційної системи полягає не тільки у забезпеченні широкого доступу до різноманітної інформації. Існує інформація, що становить державну таємницю, комерційну таємницю, яка стосується приватного життя людей. Зрозуміло, що необхідно задіяти всі механізми обмеження доступу та захисту такої інформації. Важливою проблемою є захист юридичних прав на інформацію, що є інтелектуальною власністю.

Ринковий механізм, досить ефективний у налагодженні економічної діяльності та мотивації підприємців на задоволення потреб споживачів, не спрацьовує в багатьох випадках, коли, крім суто економічних, необхідним стає досягнення суспільно важливих цілей: соціальних, культурних, екологічних тощо. Ринковий механізм не здатен забезпечити підтримку таких сфер, до яких належать, наприклад, фундаментальні наукові дослідження, загальна освіта та інші.

Про загрозу ринкового фундаменталізму однозначно висловився і Дж. Сорос, зазначивши, що „ринкові сили, якщо надати їм цілковиту владу, навіть у чисто економічних та фінансових сферах, спричиняють хаос і однозначно ведуть до розвалу світової капіталістичної системи” [14, с. 24].

Поширення ринкових принципів у сфері інформаційної діяльності може мати як позитивні, такі і негативні сторони. З одного боку, це спонукає виробників і постачальників інформації пристосовуватися до потреб споживачів інформаційних продуктів, щоб задовольняти попит. Платність придбання інформації підвищує у її споживачів розуміння реальної цінності інформації і стимулює відмову від непотрібної інформації. Ринок унаочнює корисність цієї інформаційної діяльності завдяки її оцінці через ринок, сприяє раціоналізації виробництва і управління фірмою, яка виробляє інформаційні продукти. З іншого – при комерційному підході щодо виробництва і розподілу інформаційних продуктів не враховуються соціальні наслідки неконтрольованого поширення інформації, виникає загроза масового виробництва неякісних масових інформаційних продуктів з їх згубним впливом на свідомість і виховання громадян.

Таким чином, необхідність функцій держави у сфері інформаційного забезпечення зумовлюється двома загальними обставинами:

1) особливостями інформації як товару;

2) інформаційною асиметрією.

По-перше, інформація може бути товаром: продаватися і купуватися. Саме недостатність інформації лежить в основі такого явища, як неповнота ринків. По-друге, інформація про властивості товарів, її розподіл між продавцем і покупцем або між її творцем і сприймаючою стороною може не завжди бути адекватним, що зумовлює появу так званої інформаційної асиметрії. Справа у тому, що наявна на ринку інформація про властивості товару може бути дуже різною і за обсягом, і за якістю (вона може бути неповною, недостовірною). В умовах інформаційної асиметрії інформація, необхідна для укладання угоди, перебуває, переважно, у розпорядженні одного з її учасників.

Найпростіший захід для держави для подолання інформаційної асиметрії – це забезпечення необхідною інформацією. Здійснення цього завдання можливе двома способами: самій забезпечувати інформацією або створити умови для постачання інформації як первинними суб’єктами ринку (виробниками та споживачами), так і третіми суб’єктами (незалежними організаціями). Практично застосовуються завжди обидва ці способи.

Сьогодні ми вже маємо приклади інформаційної політики, інформатизації органів державного управління, державного регулювання та встановлення правил і норм інформативної життєдіяльності деяких західних країн. Цей досвід має позитивне значення та дає дуже цікаві та бажані для нашої держави результати. Ми повинні взяти за основу прикладні моделі інформаційної політики цих країн і розробити власні заходи щодо цього, минаючи можливі помилки та запобігаючи перешкодам.

Отже, сприяння держави у регулюванні інформаційним суспільством в Україні у найбільш загальному значенні являє собою весь комплекс заходів з формування в суспільстві конкурентного середовища, розвитку підприємництва, обмеження діяльності монополій, захисту прав споживачів, створення адекватної ринкової інфраструктури і так далі. Якщо спробувати узагальнити їх у контексті інформації, то можна виділити три основні групи заходів: